Правові системи

влади на законодавчу, виконавчу, судову; обрання першого законодавчого органу – Верховної Ради (обрана весною 1990 р.) ; схвалення основного процедурного документа Верховної Ради – Регламенту (1994 р.). Були внесені доповнення і зміни до чинної Конституції УРСР.

Відбувалося кількісне нагромадження нормативно-правових актів по тих сферах суспільних відносин, що не були урегульовані законодавством – прийняті закони: «Про вибори Президента України» (1991), «Про вибори народних депутатів» (1993) та інші. Проте відчутною була недосконалість в організації і функціонуванні державної влади.

Знакову роль у закладенні основ національної правової системи відіграв Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України, прийнятий 8 червня 1995 р. (на рік).

Конституція України 1996 р. стала основою процесу формування правової системи; вона орієнтувала громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей: верховенство права, політичний плюралізм, ринкові відносини, громадянське суспільство, демократичну соціальну правову державу. В ній був зафіксований правовий статус вищих органів державної влади – парламенту, президента, уряду.

Було звернуто увагу на правове становище Криму в складі незалежної України. Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР), що утворена 12. 02. 1991 р.. була перейменована на Автономну Республіку Крим (24. 04. 1992 р.). Конституцію АРК, яка прийнята Верховною Радою АРК 6. 05. 1992 р. і діяла із змінами і доповненнями понад шість років, було замінено новою 23. 12. 1998 р. після схвалення її Верховною Радою України. Визначено, що нормативно-правові акти парламенту та рішення уряду АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Відбулася децентралізація правового регулювання, яка була обумовлена роздержавленням власності, відмовленням від монополії в галузі ідеології, реальним створенням багатопартійної системи. Поширилося правове регулювання на раніше не регламентовані правом сфери публічного життя, наприклад на банківсько-фінансову сферу; затребували юридичної ідентифікації нові явища в правовій реальності суспільства (нові види злочинів у кримінальному праві) ; розширилися сфери застосування традиційних правових інститутів; відбулася диференціація ряду галузей права; виділилися певні галузі права (фінансове, земельне, господарське, податкове) та виникли нові інститути права (інститут президентства, інститут кредитних спілок, інститут земельного сервітуту, інститут податкового права, інститут неподаткових доходів бюджету, інститут доходів державних централізованих позабюджетних фондів та ін.). Сформувалися і розвинулися такі галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право, міжнародне приватне право та ін. Певний імпульс для розвитку здобуло соціальне право.

Постало питання про проведення державно-правової реформи відповідно до норм Конституції та норм європейських документів, які були схвалені Верховною Радою України. Недосконала структура виконавчої влади, що постійно перебудовувалася (зливалися, ліквідовувалися, утворювалися виконавчі органи), потребувала концептуально виваженого адміністративного реформування. Загальна концепція державно-правової реформи, що розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України (19. 06. 1997 р.), так і не була схвалена Верховною Радою, а ряд положень щодо цього проекту знайшли відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998 р.). Указом Президента України «Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної, реформи» був передбачений комплекс організаційно-правових заходів: реструктуризація апарату Кабінету Міністрів України, наукове обґрунтування критеріїв визначення оптимальної структури і чисельності працівників апаратів міністерств та комітетів та інші. Введені посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств (29. 05. 2001 р.), які незабаром були відмінені. Тільки протягом 1994-1999 рр. прийнято понад 100 указів Президента і 300 постанов Кабінету Міністрів щодо реорганізації органів державної влади, в результаті чого кількість органів і чисельність працівників збільшилася, а питома вага видатків на утримання цих органів зросла (за 1996-1999 роки від 1, 5% до 3, 8%) [4, с. 5-6].

Нажаль у правовій системі України відсутня чітка і детальна законодавча і конституційна регламентація виробництва щодо справ про адміністративні правопорушення та порядок оскарження постанов і рішень у справах про адміністративні правопорушення. Недостатня ефективність формування правової системи України дала підставу для російських вчених визначити, що за «темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР» [6, с. 684-685].

Нині правова система України знаходиться ще в стадії перехідного періоду і зберігає певний «наліт» попередньої, соціалістичної системи, з якої вийшла. Правосвідомість українського народу сформувалася в соціалістичному середовищі; властивий їй так званий «соціалістичний синдром» ще буде знаходити прояв у власній правовій еволюції і впливати на розвиток інших правових систем. Проте, на переломі XX і XXI сторіч він став значно меншим, чим був до 1996 року, тобто до прийняття Конституції держави. Вже можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього попереднього періоду, від його «рідних плям». Українська посттоталітарна правосвідомість звільняється від комуністичного правового нігілізму, але в правотворчій і правозастосувальній діяльності ще має місце ототожнення права і закону, хоч таке ототожнення суперечить Конституції України 1996 р.

Правова інтенція Конституції України свідчить про перелом, що відбувається у пострадянській правосвідомості. Принципи народовладдя і прав людини конституційно визнані фундаментальними цінностями правової системи, що формується. Природні права людини постулюються як критерій правового характеру законів. Конституція прямо потребує підкоряти правам людини діяльність усіх органів влади, забороняє видавати і застосовувати закони, що порушують право. На пріоритетне місце принципу верховенства закону прийшов принцип верховенства права.