Предмет і метод економічної теорії

Конкурентна політика — це система заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного  середовища,  регулювання  конкурентних  відносин  і  конкурентного  процесу  з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва. Стратегічною метою конкурентної політики є державна підтримка ефективної конкуренції та створення однакових умов для всіх агентів ринкових відносин. Головне завдання конкурентної політики — формування такого середовища, в якому дії ринкових агентів, що порушують конкурентні правила, стають економічно невигідними. Важливо стимулювати конкурентну поведінку суб’єктів господарювання, сприяти прийняттю ними більш ефективних ринкових рішень, кращому захисту прав та інтересів споживачів. Мета і завдання конкурентної політики поєднані  з  усім  комплексом  проблем  соціально-економічного  розвитку  в  Україні.  Більшість питань  у сфері  конкурентної  політики  мають  системний  характер  і  потребують  комплексних

 

заходів та повсякденного контролю.

Правовою базою конкурентної політики є конкурентне законодавство. Конкурентне законодавство — це сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, які визнача- ють правові засади підтримки і захисту економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій діяльності.

Державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є: 1) здійснення державного контролю за дотриманням зако- нодавства про захист економічної конкуренції; 2) запобігання, виявлення і припинення порушень конкурентного законодавства; 3) контроль за економічною концентрацією; 4) сприяння розвитку добросовісної конкуренції. Діяльність антимонопольного комітету України ґрунтується на принципах законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом та пріоритету прав споживачів.

До методів здійснення антимонопольної політики відносять: 1) правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів; 2) організаційно-контролюючі: розробка та організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи; 3) адміністративно- імперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання, застосування санкцій, накладання штрафів; 4) профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій,  попередніх  висновків  стосовно  порушень,  роз’яснення  щодо  кваліфікації порушень.

Для визначення монопольного становища суб’єктів господарювання на ринку використовують певні кількісні показники. Так, в Україні становище вважається монопольним, якщо частка на ринку одного суб’єкта господарювання перевищує 35 %, трьох — 50, п’яти — 70

%.

За зловживання монопольним (домінуючим) становищем Законом України «Про захист економічної конкуренції»   встановлені такі види відповідальності: 1) штрафи; 2) примусовий поділ монопольних утворень; 30 адміністративна відповідальність; 4) відшкодування завданої шкоди.

Отже, можна стверджувати, що в Україні на сьогодні створено законодавчу базу й організаційні засади здійснення державної конкурентної політики. Однак життя, поглиблення ринкових перетворень постійно створюють нові проблеми у сфері конкурентної політики, які вимагають нових підходів до їх розв’язання. Тому питання з обмеження монополізму, підтримки і розвитку  економічної  конкуренції  мають  бути  й  надалі  важливим  елементом  економічної політики держави.

 

 

 

ТЕМА 6. ПІДПРИЄМСТВО ТА ПІДПРИЄМНИЦТВО В РИНКОВІЙ ЕКOНОМІЦІ

 

1. Підприємництво, його суть та принципи організації

2. Підприємство як суб’єкт економічної системи

3. Організаційно-правові форми підприємств

 

1. Підприємництво, його суть та принципи організації

 

Суть підприємницької діяльності сфокусована в одній меті: використовуючи належні власнику засоби виробництва, отримати прибуток. Історія становлення підприємництва сягає в глибину віків. Уже в середньовіччя купці, ремісники, торговці, по суті, починають займатись підприємницькою діяльністю, бо їх метою стає збагачення, яке досягається за рахунок отримання прибутку.

Термін «підприємець» з’являється наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Вважають, що

 

вперше  цей  термін  був  введений   у  науковий  обіг     англійським  економістом  Ричардом

Кантільоном (1680—1734 рр.). Свої економічні ідеї він сформулював у рукопису під назвою

«Досвід про природу торгівлі взагалі», який було видано в 1775 р. вже після його смерті. Він називав підприємцями людей з нефіксованими доходами, оскільки вони займаються ризиковою діяльністю: ремісників, торговців, селян, лихварів, розбійників і злидарів. У нього підприємець — це індивід, діяльність якого пов’язана з господарським ризиком, а метою є отримання прибутку.

Великий англійський економіст А.Сміт у своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) значне місце відводить визначенню підприємця і його діяльності. Останню він пов’язує з діяльністю заради отримання прибутку, який виступає компенсацією за той ризик, на який іде підприємець. Він сам планує та організовує виробництво і самостійно розпоряджається отриманим прибутком. Французький економіст Ж.-Б. Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва. У своїй праці

«Трактат політичної економії» (1803 р.) визначає підприємця як  організатора інших  людей  у межах певної виробничої одиниці. К.Маркс розглядав підприємця з класових позицій. Він ототожнює його з капіталістом- експлуататором. Суттєвий внесок у дослідження підприємницької діяльності зробив австрійський економіст Й.Шумпетер, який підкреслив наявність у підприємця таких рис, як творчість і новаторство. Він першим зауважив, що підприємець — не обов’язково