Предмет і метод економічної теорії

 

економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб виробництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми, як: державна, муніципальна (комунальна), приватна. Їх співвідношення є різним у різних країнах, але історичний досвід підтверджує необхідність рівноправного існування кожної з них. Це зовсім не означає відсутності тенденцій до змін у їх співвідношенні. Такий процес відбувається, і він є нормальним, якщо тільки не порушується  катаклізмами у вигляді революцій, масових експропріацій тощо.

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли  власник  водночас  є  і  товаровиробником,  вона  обумовлює  максимізацію  дбайливого ставлення господаря до землі. Водночас можливість широкого спектра дій відносно землі (її продаж, застава, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватись до короткострокових і довготривалих змін у кон’юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Проте приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов’язані з тим, що об’єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути суперечність між інтересами власника  землі  і  всього  суспільства.  Ці  умови  можуть  бути  спровоковані  ринковою кон’юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть унаслідок порушення сівозмін та інших умов дбайливого використання землі. З іншого боку, ця суперечність може виникнути і за умов здійснення заходів із загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове та житлове будівництво, будівництво шляхів, залізниць, трубопроводів тощо. За цих умов приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві.

У сільському господарстві досить поширеною формою виробничих відносин виступає оренда. Ці відносини ґрунтуються на передачі землі її власником іншій фізичній чи юридичній особі  в  користування.  Як  правило,  ці  відносини  оформлюються  орендною  угодою.  Умови передачі землі і користування нею можуть бути найрізноманітнішими. Вони розрізняються,як правило, термінами оренди, орендною платою, цільовим використанням об’єктів, що розташовані на землі тощо. Але глибинною основою виникнення та існування цих відносин є розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження та користування нею. Слід зауважити, що розвиток відносин власності призводить до того, що це розмежування суттєво зменшується. Сільськогосподарський товаровиробник стає і власником землі, на якій він здійснює виробництво. Прикладом можуть бути країни Європейського Союзу, де близько двох третин сільськогосподарських угідь належить саме виробникам.

Проте це не зменшує і значення відносин оренди. З одного боку, у деяких країнах Західної Європи, таких як Франція і Бельгія, а також Східної Європи, наприклад, в Україні, розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею є істотним. З іншого боку, орендні відносини мають місце і в межах відокремленого сільськогосподарського виробництва, наприклад, у межах сімейного фермерського господарства. Формою таких відносин виступає сімейна оренда. Вона полягає в тому, що голова сім’ї віддає в оренду землю одному з членів своєї родини. Особливо поширено це в Німеччині та Великобританії, де в такий спосіб використовується від 15 до 20 % усіх земель, що знаходяться в оренді.

За користування землею орендатор сплачує орендну плату. Її основою є земельна рента, яка може сплачуватись у вигляді натуральних платежів або у вигляді грошей. Щоправда, у минулі століття мала місце ще й відробна орендна плата, але на сьогодні вона зустрічається дуже рідко. До складу орендної плати, окрім ренти, може входити і плата за користування тими спорудами, будівлями тощо, які розташовані на ділянці, що здається в оренду.

Як  і  приватна  власність,  оренда  має  певні  недоліки.  Справа  в  тому,  що  орендар,  як

 

правило, зацікавлений у довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов’язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації й інших заходів щодо землеустрою. Ці заходи мають довготривалий характер, діють і після закінчення строку оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і під час укладання нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах. Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками й орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимальному вирішенню цієї суперечності приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що знаходяться в її власності, може здійснювати найменш витратну й раціональну розбудову виробничої та