Предмет і метод економічної теорії

 

2.Функціональний розподіл доходів

 

Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва  (ресурсами),  до  них  за  маржиналістською  концепцією  належать  праця,  капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фактори (земля і капітал) та особовий (робоча сила). Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств. Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) та капіталу.

Марксистська теорія розподілу доходів. Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

       носієм  здатності  до  праці  є  найманий  працівник,  який,  по-перше,  переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а по- друге, створює нову вартість;

       новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

       результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

       національний дохід має дві складові (v + т), де v — вартість змінного капіталу (робочої сили), які набувають форми заробітної плати;  m — додаткова вартість, яка капіталісту нічого не коштує, а для найманого працівника — це неоплачена праця;

      пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т'), яка визначається так: т' = v/m %.

      додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами (промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) та землевласниками). У зв’язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм: прибуток промислового  капіталіста;  прибуток  торговельного капіталіста;  позичковий процент  як форма

доходу  позичкового  капіталіста  (або  банківський  прибуток  банкіра);  рента  —  форма  доходу землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує такий спосіб розподілу, за якого власники рівновеликого капіталу в різних галузях отримають рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

За цією концепцією, визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили. У марксистській теорії робоча сила —  це сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, але також здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник  робочої  сили  продає  на  ринку ресурсів  свою  здатність  до  найманої  праці  на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об’єктом продажу найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистсь- кою теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила — товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу

 

створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати

додаткову вартість.

Пояснимо це на прикладі.

На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи і відпочинку, а також величиною і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності є процесом праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право тимчасового використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. Відчуженим може бути тільки результат діяльності найманого виробника. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право використання результатів трудової діяльності найманого робітника (функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні. Процес  використання  робочої  сили  для  найманого  працівника  —  це  час,  протягом  якого  він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь