Предмет політології

Нація виступає у Вебера як найважливіша політична цінність.

 

87.  Порівняйте поняття «влада», «авторитет», «могутність»,  «панування». « Політична влада»,  « політичне панування».

Влада — це сила, яка з допомогою авторитету, заохочення та примусу, має здатність зі своєї волі впливати на інших.

Влада — слово, що використовується в українській мові для назви кількох різних, але взаємопов'язаних понять:

Право та можливість керувати, розпоряджатися чимось або кимось.

Політичне панування, політичний устрій.

Державна влада (судова, законодавча, виконавча)

Військова міць (військова влада)

В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. В такому широкому значенні говорять не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою) чи навіть природних явищ між собою. Однак перш за все влада розглядається як соціальна категорія і стосується стосунків між людьми.

Авторите́т  — загальновизнана довіра, пошана.Деонтичний авторитет — авторитет вищої за рангом особи, начальника, епістемістичний авторитет — авторитет знавця, фахівця.

Авторитет є характеристикою особи, організації, теорії, джерела інформації тощо. Поняття авторитету пов'язане з поняттям віри. Думки, оцінки, рішення авторитетного суб'єкта не викликають заперечень і сприймаються як істина. В цьому сенсі авторитет є найважливішим джерелом знань для будь-якої людини. Людина впродовж свого життя не має можливості перевірити на власному досвіді всі твердження, які вона отримує з книг та інших джерел інформації. Тому більшість її знань обґрунтовані посиланнями на авторитет. Таким чином, авторитет виступає практичним критерієм істини.

Релігія приписує авторитету священних текстів статус абсолютного критерія істини, оскільки вважається, що священні тексти написані пророками через одкровення.

 Могутність.На думку американського вченого Д. Гелбрейта, суть могутності полягає у накиданні волі окремого індивіда або групи людей іншим, серед них і тим, хто не хоче того підкорення, хто виступає проти . Він виділяє три основні види могутності: 1) могутність, що заснована на загрозі покарання; 2) компенсаційна могутність; 3) могутність, в основу якої покладено переконання.

Перший вид могутності забезпечує підкорення через висунення альтернативи перед об’єктом: він має робити те, що від нього вимагають, бо інакше буде покараним. Зазначений вид базується на прямому примусі або на неприхованій погрозі.

Другий вид могутності також висуває альтернативу перед тим, хто має бути підкорений і, якщо суб’єкт виявляє слухняність, він отримує “компенсацію”.

Третій вид могутності передбачає зміну переконань, уявлень тих, кого необхідно підкорити. Це досягається “природнім” шляхом внаслідок маніпуляцій масовою свідомістю.

Відповідно до цих видів політичної могутності Д. Гелбрейт визначає три її головних джерела: особа (здібності), власність (вагомість) та організація (структурованість).

На нашу думку, держава виступає найбільшим власником політичної могутності, оскільки в силу своєї природи володіє всіма інструментами цієї могутності (примус, підкуп, компенсація, переконання тощо). Їй характерні всі вищеозначені види та джерела політичної могутності. Відповідно у період трансформаційних змін суспільства (який ще визначають у науковій літературі “перехідним” або “постсоціалістичним”) виникають певні суспільні деформації, тобто негативні суспільно-політичні явища – засилля чиновників, корупція, рекет, правовий хаос, безробіття тощо. Чим слабшим в Україні буде супротив громадськості (громадської консолідованої сили) державній силі і негативним суспільно-політичним явищам, тим у безправнішому стані вона (громадськість) перебуватиме. Це той суспільний стан, коли “народ мовчить і одночасно мучиться”, терплячи диктат бюрократичної системи держави з одного боку, а з іншого, свавілля кримінальних елементів. За такої громадської “мовчанки” відбуватиметься несправедливий розподіл будь-яких ресурсів суспільства між державними відомствами і кримінальними кланами. І як наслідок, мають місце цілком звичні для такого “перехідного” суспільства явища: у політиці – “розбірки” політичних кланів, що означилися у зрозумілому для всіх понятті як “лазаренківщина”, в економіці – “процвітання” відомчо-бюджетного капіталізму та криміналітету, що виражається гаслом: “хочеш жити – ділися з нами!” Сьогодні найменший бізнесовий успіх локалізується державою і криміналітетом.

Панування — це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб'єктами політики нерівноправні стосунки: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатацію. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницький, феодально-кріпосницький, кастовий, імперсько-колоніальний, клієнтський.

  Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. До політичних інструментів експлуатації належить: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп і непомірний податковий тиск для інших; корупція, перерозподіл соціальних благ на користь пануючої верхівки.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

     У конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту, післяконфліктну.

Перша стадія є латентною (прихованою) і характеризується накопиченням незадоволення у зв'язку з глибокою розбіжністю інтересів і цінностей суб'єктів конфліктної ситуації.

 Політична влада — засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада,