Предмет та метод історії економіки та економічної думки

Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні 1992 року вона становила 44,9 %, 1993 — 37,6 %, а 1994 року — 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої ресурсоємності суспільного виробництва. Водночас випереджувальними темпами зростають ціни на продукцію базових галузей ціни: на продукцію вугільної промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли у 90 разів, більш як у 40 разів зросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства— вшестеро, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію за рахунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

На цьому тлі суттєво посилився податковий тягар па товаровиробників, давалися взнаки фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації, З метою скорочення емісії не забезпечених товарною масою грошей уряд вдається до збільшення податків, встановлює найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але в підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції (натуральний обмін), ще більше посилюється «тінізація» економіки, обороти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продукту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й надані послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгованість з виплати заробітної плати та інших виплат (пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої дефляційної політики монетаристськими методами без обмежень видатків державного бюджету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним банком збільшилися вдвічі.

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запропонована президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбачала низку заходів, спрямованих на пришвидшене формування ринкових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі злочинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економічні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасовується фіксований курс до твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. Наступні роки довели, що застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві економікою не змогло забезпечити швидкого й ефективного виходу української економіки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, створило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню— національну українську валюту. Друга половина 1990-х років в економіці України характеризується проголошенням коригування курсу реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціального ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розвинена ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної політики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом'якшені, зберігалися до кіпця тисячоліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи пришвидшилися процеси приватизації промислових об'єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали системного характеру, жодна програма приватизації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності.

Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Разом із тим на розвиток Української економіки негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Усі ці проблеми привертали увагу науковців, з'являється низка публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови, і передусім трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузевої структури національного виробництва, забезпечення його конкурентоспроможності на світових ринках.

Так, у колективній монографії «Рыночные трансформации в переходной экономике» доволі детально досліджено мету й об'єкти структурних перетворень у промисловості України, стверджується, що «ефективнішою вважається та структура виробництва, в якій частка проміжної продукції (сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а частка кінцевої продукції (споживчих та інноваційних товарів)-— відповідно більшою» . Щодо наявної структури промислового виробництва в Україні, то, на думку авторів, вона є «нераціональною як з економічної, так і з соціальної точок зору, оскільки в ній переважають екологічно шкідливі виробництва», а відтак вона потребує кардинальної трансформації передусім у бік наукоємних виробництв .

Цим проблемам присвячено й монографію В. Коломойцева «Восстановлеиие и структурная трансформация промышленного комплекса Украины». Автор як основу структурної політики розглядає політику промислову, «що визначає стратегію і тактику розвитку промислового комплексу та його структурну трансформацію», головними складовими якої є проблеми енергозбереження, досягнення енергетичної безпеки держави й організації імпортозамісного виробництва. Основою промислової політики України, па його думку, має стати посилення конкурентоспроможності національної економіки. Але, зосередившись на питаннях структурної переорієнтації промислового комплексу країни, автор залишає поза увагою конче важливі проблеми інституціонально-структурних перетворень складових цього важливого процесу.

Утім, як доводить досвід, за умов перехідної економіки структурна перебудова насамперед має спрямовуватися на формування та розвиток ринкового середовища. З огляду на це для України й у теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обґрунтування та здійснення комплексу інституціональних реформ: приватизація та законодавче закріплення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середовища, вдосконалення інституту права, становлення правового поля господарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження й ліквідація тіньової економіки тощо.

Наприкінці 1990-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спрямованості структурної політики стає основою багатьох економічних досліджень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної політики за умов трансформації економіки, зосереджується не лише на макроекономічних показниках та аналізі структури промислового виробництва, а й на особливостях формування нової структури власності, соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим завданням у процесі трансформації української економіки є необхідність «подолати економічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки України до нової моделі розвитку» .Отже, наприкінці XX — на початку XXI ст. істотно розширюється сфера наукових досліджень проблем структурної перебудови української економіки, в центрі уваги українських учених опиняються окремі Інститути ринку. Деякі вчені, зокрема С. Єрохін, вважають головними складовими процесу економічного розвитку й структурної трансформації економіки інституціональну модернізацію. Усе це дає підстави стверджувати, що, па думку багатьох українських економістів, саме інституціональний підхід уможливлює комплексне охоплення проблематики структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає домінантним у їхніх дослідженнях на зламі тисячоліть.

У другій половині 1990-х років відбуваються й певні зрушення в аграрному секторі. У межах аграрної реформи, започаткованої ще 1990—1993 роками, були зроблені певні кроки, спрямовані на реформування відносин власності. Ці процеси мали сприяти появі на селі селянина-власника, зацікавленого в мінімізації матеріальних витрат і ресурсозаощадженні, а також у збереженні й підвищенні родючості ґрунтів. Утім, на практиці все відбувалося таким чином, що справжні результати виявилися протилежними тим, що пропагувалися. Реформування відносин власності в сільському господарстві відбувалося надзвичайно низькими темпами, поверхово й непродумано. Дозволивши приватизацію земельних ділянок, що перебували в користуванні громадян, основну масу землі — близько ЗО млн. га сільськогосподарських угідь, які перебували в користуванні сільськогосподарських підприємств, заходилися роздержавлювати лише від середини 1990-х років, але не як приватну власність на землю безпосередньо селян, а як так звану колективну власність тих самих сільськогосподарських підприємств, які змінили свій статус на недержавний.

Услід за роздержавленням землі розпочалися процеси її паювання та закріплення прав на землю державними актами, внаслідок чого відбувається реформування (або просто ліквідація) значної кількості колективних господарств. процеси розпаювання підприємства, що виникали як орендні на приватній землі, істотно змінювали виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи.

Водночас, у багатьох аспектах процес реформування залишався непослідовним, структурні зміни впроваджувалися надто повільно. Отже, в аграрному секторі, усупереч проголошеним реформам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних змін у бік зростання обсягів сільськогосподарського виробництва. Таким чином, десять років незалежності економіка України та її економічна думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних засад ринкової економіки, який 2006 року завершився визнанням світовою спільнотою економіки України як ринкової, що підтверджувало, попри безліч негативних моментів, його безперечну правильність.