Проблема ціннісно-смислової сфери особистості у сучасній психологічній науці

А. Шаров розглядає ціннісно-смислову сферу особистості як цілісне утворення, що включає сукупність органічно пов'язаних компонентів, які є суттєво-значущими для самовизначення людини, її самоактуалізації. До них він відносить цінності, смисли, мотиви. На взаємодоповненості цих компонентів наголошує Ф. Василюк, який підкреслює, що цінності є єдиною мірою співставлення мотивів, бо цінності, на його думку, розкривають свій справжній смисл не в абстрактній формі, а у формі втіленості в конкретній людині, його житті і цілісному обліку. Він підкреслював, що цінність – це «внутрішня свобода особистості» [5; 47].

Цінності і смисли людського буття вибираються та формуються в процесі становлення особистості. У психологічній науці усталеною є точка зору на природу цінностей і смислів, згідно якої цінність розглядається як значущість предметів і явищ для людини. Як підкреслював С. Рубінштейн, цінності не є первинними, вони виходять із співвідношення світу і людини, виражаючи те, що є значимим для неї [14; 369]. С. Орлов підкреслює, що цінність є явне і неявне уявлення про бажане, що впливає на вибір із можливих варіантів засобів і цілей дій. Цінності розглядаються автором і як духовно-моральні утворення – переживання [12; 7]. Одиницею феномену цінностей особистості є смисл [7], як і всієї психічної реальності [10]. А. Здравомислов визначає цінності як обособлені в процесі розвитку історії, завдяки розділу праці у сфері духовного виробництва, інтереси.

Досить змістовним є визначення цінностей Л. Скворцовим, який до цінностей відносить об'єкти, явища матеріальної або духовної культури людства, які набули для особистості сталий смисл, оскільки вони служать, або могли служити засобом задоволення її потреб, досягнення її основних цілей [15].

Про глибокий інтерес до проблеми цінностей свідчить інтенсивний розвиток аксіології наприкінці XX – початку XXI століття. Аксіологія всебічно розглядає природу цінностей, місце людини у ціннісному відношенні зі світом, вплив особистісних цінностей на формування світогляду, світовідношення. Треба сказати, що розгляд цих проблем базується на субстанціальному підході з одного боку та реляційного з іншого. Згідно субстанціальному підходу «всезагальна єдина дійсність повинна бути пізнання не через світ, а через людину. Саме людина, а не природа без людини складає основоположну модель всезагальної дійсності. До пізнання і пояснення предметів слід йти від людини, а не навпаки» [2; 186].

Привертають до себе увагу погляди В. Баришкова стосовно аксіології особистісного буття. Він підкреслює, що «в аксіосфері взаємодіють соціальні і особистісно-індивідуальні рівні, в результаті чого формується її зміст». В основу свого дослідження вчений поклав методологічну і онтологічну тенденції, які були виявлені в теорії цінностей Г. Ріккертом. Особливо важливо у позиції Г. Ріккерта є те, що натомість логічного розуміння цінності він підійшов до цінності у філософії життя, підкреслюючи, що поняття про світ складається «не із суб'єкта і об'єкта, а з трьох царств: дійсності, цінності і смислу» [13; 482].

Важливою є думка В. Баришкова щодо цілісності світосприймання, яке можливе тільки за умов особистісного переживання, індивідуального відношення до того, що відбувається, воно «можливе лише на ґрунті справжнього особистісного буття людини» [2; 187].

Цінності і смисли відбивають природу людини: її потреби, інтереси, прагнення, відношення, вибір різних видів діяльності та дій, іншими словами, людина стає людиною тоді, коли вона здатна вибирати не тільки матеріальні, але й духовні цінності, які стають смислом її життя.

Вивчаючи процес становлення цінностей і смислів особистості, необхідно враховувати місце (соціокультурний простір), час (історико-культурний період) і образ людини, яка є носієм цінностей і смислів певного простору і часу. Водночас слід мати на увазі, що у будь-які історичні періоди, у будь-якому місці важливим є наявність вищих людських цінностей, які визначають духовний рівень розвитку людства. Доречно пригадати слова М. Бубера стосовно того, що «сучасна людина дозволяє своєму часу диктувати їй, що можливо і допустимо, замість того, щоб в якості упевненого партнера прийти до згоди з питання про те, що сумісне з умовами будь-якого часу» [4; 111 ]. При цьому слід ураховувати вікові та індивідуальні особливості особистості, її життєвий досвід щодо вибору та прийняття цінностей і смислів.

Як справедливо підкреслює В. Баришков, людина вибираєте, що їй найближче. Головне питання полягає у тому, щоб виявити здібність вибору того, що людині найближче і на чому ця здібність ґрунтується [2; 69]. Надзвичайно слушною є думка автора стосовно того, що головне – не те, що для людини є значущим, а як для нього щось стає значущим. В. Баришков бачить вирішення цього питання в особистісній оцінці об'єктів та явищ дійсності, завдяки якій особистістю приймається чи не приймається значущість, тобто цінність. В особистісній оцінці проявляється багатогранність особистісного відношення людини.

Близькими поняттями до ціннісно-смислової сфери особистості є внутрішній світ людини та духовність.

Філософи з давніх часів замислювалися над проблемами внутрішнього світу людини, його «моделі», його змісту. Вони доходили до висновку, що зовнішній план людини, його буття знаходиться у складних взаємовідносинах, у зв'язках з внутрішнім світом, тобто сама людина являє собою два світи, які не гармонізують одне з одним, а найчастіше дисонують. Зрозуміти внутрішній світ людини – це значить наблизитися до розкриття таємниці: «Що є людина?» О. Богданов, висловлюючи свій погляд на природу людини, яку він