Проблема досвіду у філософській та психологічній літературі

На схилі античності і порозі Середніх віків християнський мислитель Аврелій Августин (354-430) підкріпив цю тенденцію, зробивши її домінуючою для схоластичної філософії. «Живиться твоя душа... поглядами і міркуваннями, якщо може через них пізнати щось» (О жизни блаженного II) [1]. Досвід в його теорії пізнання зводиться до авторитету тих, хто був удостоєний божественного осяяння.

Взагалі, «до вивчення наук веде нас двоякий шлях – авторитет і розум. По відношенню до часу попереду авторитет, а по відношенню до суті справи – розум. Тому що першому віддають перевагу, коли потрібно налаштовуватися, а друге найбільш цінується при досягненні» (О порядке II, 4).

У філософії Августина, власне, не має місця ні чуттєвому, ні життєвому досвіду навіть в античному смислі. «Все, що ми знаємо, знаємо розумом; тому ніяке почуття не є знання» (О количестве души XXIX).

Радикальний переворот у відношенні до досвіду відбувся лише в кінці Середньовіччя у францисканського монаха Роджера Бекона. В «Главном сочинении» («Opus Maius») він стверджував: «Раціональні міркування, на яких будувались попередні схоластичні системи, приводять нас до висновків, але вони не підтверджуються і не усувають сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини нас не приводить шлях досвіду. Багато володіють доказами відносно предмету пізнання, але так як не володіють досвідом чи нехтують ним, то не уникають зла і не набувають блага».

Іншу позицію щодо розуміння і ролі досвіду займає Френсіс Бекон (1561-1626). Його зовсім не цікавить особистісний світ і особистісно-значимий досвід. Головне для нього – яку роль відіграє досвід взагалі в процесі пізнання, оскільки «знання і могутність людини співпадають» [3]. Бекон мислить масштабно і глобально: людству необхідна нова наука, яка підкорила б йому самому природу і перетворила її в «царство людини». Для цього наука повинна вибудувати «в людському розумі зразок світу таким, яким він виявляється, а не таким, яким підкажуть кожному міркування». Засобом побудови подібної істинної картини світу є досвід, випереджуючий її логіко-теоретичне опрацювання. Досвід повинен бути з'єднаний з логікою в єдиному досвідно-індуктивному методі, без якого досвід сам по собі, «неясний досвід... є не більш ніж рух напомацки і, швидше, притупляє розум людей, ніж інформує їх». На противагу такому неясному і хаотичному досвіду, справжній метод досвіду «спочатку запалює світло, потім вказує світлом дорогу: він починає з упорядкованого і систематичного досвіду і виводить із нього аксіоми, а із побудованих аксіом – нові досвіди». Розділяючи зі своїми попередніми мислителями розуміння досвіду як сукупності практичних знань, умінь і навиків, Бекон розширює його, вводячи принципово нову складову – досвід як систематично спланований і критеріально-значимий експеримент, який не просто передує логічному опрацюванню отриманих в його результаті знань, але й насичений самою логікою планування і ставлення. Раціональне і чуттєве в справжньому, науковому досвіді не протиставляються, а взаємодіють і взаємопроникають одне в одне.

Центральним поняттям локківської теорії пізнання стає людський досвід. Розвиваючи уявлення про генезис досвіду, Дж. Локк писав: «Уявимо, що розум є, так би мовити, білий папір, без усяких знаків і ідей. Але яким чином він отримує їх?... Звідки він отримує матеріал для роздумів і знань? На це я відповідаю одним словом: із досвіду. На досвіді ґрунтуються усі наші знання» [4]. В іншому місці Локк добавляє, що досвід – це «єдиний шлях, яким ідеї речей проникають у розум».

Теоретична спадщина Локка стосується також важливого для нас аспекту розуміння людського досвіду як особистісного. Він дає розгорнуту картину поступового формування і розвитку досвіду людини від моменту його народження. Виведений Локком принцип індивідуалізації використовується ним не тільки як теоретичний засіб аналізу багатогранності духовної активності індивіда при просуванні його психіки від простого до складного, а також як методологічна установка на те, що внутрішній досвід є цілісним самодостатнім утворенням даного індивіда, визначений його активністю, знаходиться всередині його. Тим самим поняття «особистісний досвід» набуває самостійний теоретичний смисл. З іменем Локка пов'язане також введення в психологію методу інтроспекції, який став одним із основних в експериментах Титченера і Вундта.

Число проблем, які були поставлені Локком, залишаються нерозроблени-ми і тепер. Деякі структурно-функціональні ідеї Локка уже в наш час були успішно експліковані когнітивною психологією. Але когнітивна психологія перенесла на себе і принципову хибу його теорії – відсутність методологічно належної уваги до суб'єкту досвіду. А між тим, з прийняттям позиції суб'єктності ситуація обертається: те, що для філософії витупає як локківський психологізм, для сучасної психології бачиться як «гносеологізм» вчення Локка, іншими словами, саме «психологізму» для психологів в його підході не вистачає.

В. Вундтом було задекларовано, що предметом психології є безпосередній досвід суб'єкта, який розкривається засобом інтроспекції. В історії психології це вже був другий після Локка випадок, коли досвід набував рангу самостійного предмету дослідження, але тепер уже не в руслі філософсько-теоретичному, а в експериментальній психології. В методологічному плані В. Вундт виходив із єдності суб'єктивного і об'єктивного в процесі психологічної активності, де гносеологічною відправною точкою стає суб'єктивне. В поняттях «внутрішній досвід», «безпосередній досвід» малось на увазі метафоричне відображення структуралізації відношень «душі і тіла», які мислились в контексті чистої метафізики з її спробами перейти у психофізіологічний вимір. Саме тому у В. Вундта,