Проблема досвіду у філософській та психологічній літературі

В лейпцігській школі експериментальної психології уявлення власне про досвід не опускалось «нижче» рівня теоретико-методологічного. Питання про власну специфіку досвіду як конкретного психологічного утворення фактично не ставилось. Структурно-нормативне дерево суб'єктивних компонентів безпосереднього досвіду так і не було створене.

Разом з тим слід відмітити, що в школі В. Вундта, де розвивались фундаментальні проблеми психології, знайшли продовження в дослідженні проблеми досвіду в працях учня В. Вундта Н. Н. Ланге. Працюючи в тому ж колі експериментальних задач (вивчення часу реакції, сприйняття, уваги), Ланге зробив вирішальний, з точки зору сучасної психології, крок виходу за рамки капсуло-ваного в суб'єкті безпосереднього досвіду, звернувши дослідницьку увагу на феномен, який сучасною мовою визначається як надситуативна активність суб'єкту. В результаті йому вдалось приступити до вирішення двох задач, які мають і для нас принципове значення у виясненні психологічної природи особистісно-значимого досвіду.

Перш за все, Ланге показав, що феномени безпосереднього досвіду лише частково можуть бути описані за допомогою інтроспекції. Кожний з цих феноменів має свій власний генезис. Безпосередній досвід як реальний факт свідомості за своєю природою є результатом, а не безпосередніх зовнішніх впливів різних стимулів, як думав Локк і не приймав Вундт, а деяких пристосувальних дій, які мають візуальну і родову історію.

М. Г. Ярошевський відмічає: «Неважко замітити, що напрямок, в якому працював Ланге, мав кінцевою метою подолати розрив між «нижчими» і «вищими» психічними процесами, невідворотність якого для експериментальної психології Вундт вважав аксіомою» [6].

Ідеї психологічної і соціально-історичної заглибленості людини в реальне життя, необхідність подолання паралелізму, акцент на активності суб'єкта були підхоплені і розвинуті С. Л. Рубінштейном. Він і його послідовники на противагу постулатам про безпосередність і апріорність людського досвіду, розвинули ідею про включеність досвіду в життєдіяльність, у відношенні до якої він і виявляє свою психологічну природу [5].

Розглядаючи проблему людського досвіду, ми не можемо не зупинитись на деяких аспектах у поглядах на цю проблему у представників прагматизму: Ч. С Пірса, У. Джемса, Д. Д'юї, Дж. Міда, «досвід» для яких також став центральним поняттям філософії і психології. Прагматизм цікавий сьогодні з точки зору його соціокультурних основ – прагненням вивчити повсякденне життя, звернутись до здорового смислу життя, поставити конкретного індивіда в центр досліджень. Надання досвіду статусу одного із основних понять психології було цілком закономірним у зв'язку з головною задачею прагматизму - вивчити можливості і засоби ефективного пристосування індивіду до мінливого середовища. Пірс розглядає досвід як стан, хоч і дійсно властивий суб'єкту, але не обмежений для нього. Він вважав, що концептуалізація «чистого розуму» в якості гносеологічної і психологічної основи людської діяльності геть уводить дослідження від людини реальної, багатоаспектної, яка активно вступає в різноманітні зв'язки з оточуючим середовищем, які проявляються у її діях. Що саме з психологічної точки зору проявляється і втілюється у зовнішніх діях індивіда? Його досвід, який постійно набувається і збагачується за рахунок цих же дій. Із останньої думки стає зрозумілим, чому прагматисти не приймали не тільки раціоналізм, але й емпіризм – мова йшла перш за все про різні джерела формування і розвитку досвіду: сприйняття і рефлексія у Локка, адаптація і активні дії у Пірса. Відрізняється прагматичний підхід і від підходів Вундта. Якщо в леипцігських експериментальних лабораторіях досвід індивіда «очищали» від різноманітності дій, неконтрольованих привнесень, артефактів, то прагматики в розумінні психологічної природи досвіду виходили з протилежного – насичували поняття досвіду якомога ширшою різноманітністю дій.

Ці і інші теоретичні установки прагматизму були в подальшому розвинуті Джемсом, а потім Д'юї Дж. Мідом. Джеме увів категорію чистого досвіду, розуміючи його як даність, як безпосередній життєвий потік, який складає основу для наступного відображення [74, 75]. Теорія Джемса була останньою в історії психології спробою виявити природу людського досвіду способом суперідеалізації поняття. В даному випадку діалектична категоріальна пара «досвід – свідомість», поставши у конструктивно-парадигмальному виді «досвід як дія», виродилась у деструктивно-тавтологічний «чистий досвід» (досвід – досвід). В рамках даної теорії досвід є тим самодостатнім поняттям, яке нема необхідності довизначати і який по своєму обсягу співпадає з «реальністю». У філософському вченні Джемса виділяються дві категорії - свідомість і досвід. Свідомість, за Джемсом, є вибіркова активність, вибір того, що потрібно даному індивіду. При цьому думка як всезагальність разом з тим має особистісний характер, а джерелом збагачення мислення є «потік свідомості», суб'єктивний досвід [74, 75]. Але питання його «локалізації» в рамках опозиції «потік свідомості – реальність» так і залишається до кінця не виясненим, як і проблема суб'єкт-об'єктних відношень.

Таке розуміння досвіду виявилось подібним з тим, що було покладено в основу теорії особистості К. Левіна.

Розвиваючи свою концепцію уже на початку XX століття, Д'юї не міг не співвідносити її з постійними колізіями в житті суспільства. Він з гіркотою констатує розрив між великими успіхами природничих наук і занепадом людських цінностей. Соціальний аспект детермінації досвіду з одного із можливих напрямків дослідження його генетичного коріння став поступово перетворюватись в реальне проблемне поле філософії прагматизму.

Таким чином, в розвиток поглядів Джемса, в працях Д'юї і Міда були встановлені і обґрунтовані біологічна, ціннісна і соціальна гілки детермінації досвіду. Тим самим були створені передумови для системного розуміння досвіду. Ми розглянули уявлення про людський досвід в традиціях прагматизму, де з самого початку індивід виявився в центрі філософських і психолого-педагогічних досліджень. З нашої точки зору, така «людиноцентрація» вигідно відрізняє даний підхід від інших, швидше «сцієнтистських» (як це можна сказати про ког-нітивну психологію), чи абстрактно-гуманістичну (чим відрізнялась радянська психологія). Але обмеженість прагматизму виявилась в методології. Розвиваючи концепцію людини повсякденної, прагматисти абсолютизували парадигму досвіду, ототожнивши його спочатку зі свідомістю, а потім і з людиною взагалі, вступивши у протиріччя зі своїм власним посиланням про непередбачене багатство людини. За своїм гносеологічним статусом досвід не може претендувати на роль єдиної первинної категорії, з якої потім виводяться усі інші. Як би ми не розширювали уяву про «пристосувальну» ідею людини, навіть доповнюючи її категорією віри, повнота таїнства її прагнення до самоактуалізації, трагізм життя і смерті не можуть бути вбудовані ні в яку теорію. Феномен людини далеко виходить за межі того, що можна описати в термінах досвіду. Між тим визначення досвіду у більш зрозумілих межах людської активності дозволяє ставити питання про нього, як про сукупну динамічну організацію його різних структур.

 

 

1.Августин А. (Фрагменты из сочинений) //Антология мировой философии в 4 т. – М. : Мысль, 1969. -Т. 1. -Ч. 4. -С. 581-605.

2.Аристотель. Никомахова этика //Соч. в 4 т. – М. : Мысль, 1983. -1. 4.

3.С. 53-294.

4.Бэкон Ф. Новый Органон//Соч. в 2 т. – М. : Мысль, 1972. – Т. 2. – С. 5-222. 63.

5.ЛоккДж. Опыт о человеческом разумении //Соч. вЗт. – М., 1985. -Т. 1.

6.С. 77-582 -Т. 2. -С. 3-201.

7.Рубинштейн С. Л. Очерки, воспоминания, материалы. – М. : Наука, 1989.

8.440 с. 107.

9.Ярошевськии М. Г. История психологии. – 3-е изд. перераб. – М. : Мысль, 1985. – 575 с.