Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654 - 1665 рр.)

хроніка Ф. Софоновича істотно вплинула на концепцію анонімного “Синопсису”, в якому було представлено церковну концепцію української історії. В ньому відстоюється погляд на історію “Великої, Малої і Білої Росії” як неподільної династично-територіальної спадщини московського скіпетра. Україну представлено в образі пасивної жертви поляків, звільненої й ощасливленої завдяки об’єднанню з царем-одновірцем, відповідно, еліті козацької України відмовлено в праві вважатися суб’єктом боротьби за звільнення.

Інтелектуальна реакція козацької еліти на продукування істориками церковного кола своєї моделі минулого України, що вперше найбільш повно і послідовно була викладена в праці анонімного автора - “Літопис Самовидця”, згодом дістала розвиток у так званій “літературі канцеляристів” - літописах С. Величка, Г. Грабянки, Я. Лизогуба, В. Рубана, анонімному політико-публіцистичному трактаті “Історія Русів”. З початком ХІХ ст. справила потужний вплив на формування історичних концепцій перших наукових синтез української історії - узагальнюючих праць Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича.

З середини ХІХ ст., коли в методології історичної науки дедалі міцніше утверджувалися об’єктивістські тенденції, що передбачали неупередженість та відстороненість дослідника від предмету свого дослідження та уникнення тенденційності його інтерпретації, висвітленню проблем українсько-польських та українсько-російських взаємин присвячують праці М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, П. Куліш, В. Волк-Карачевський, О. Лазаревський та інші. Переважна більшість названих авторів ідейно належали до так званої народницької історіографічної школи, представників котрої найбільше цікавили питання соціально-економічних відносин, формування земельної власності козацької старшини, перебігу процесів закріпачення селянства, змісту соціальних рухів тощо. Під “народом”, як правило, розумілися передовсім широкі народні низи або народні маси, а плин історії уявлявся як форма реалізації жадань цієї маси. Цілком природно, що зовнішньополітична діяльність козацької еліти або майже повністю ігнорувалася, висвітлюючись як певне тло розвитку процесів внутрішніх, або трактувалась відверто негативно - як спроба пошуку елітою союзників для боротьби з народною масою. Крім того, тогочасні політичні умови (перебування України в складі Російської імперії та переслідування владою проявів українського сепаратизму) робили неможливим застосування рівних підходів до висвітлення українсько-російських та українсько-польських взаємин.

Почасти в полеміці з українськими авторами розвивалася в цей час російська історіографія проблеми. Так, публікація спочатку М. Костомаровим, а згодом П. Кулішем монографічних досліджень політичної діяльності Б. Хмельницького та характеру визвольної боротьби козацтва заохочують до дискусії П. Буцинського та Г. Карпова. Сумніви українських істориків стосовно монополії москвофільського напряму в зовнішньополітичній діяльності Хмельницького після 1654 р., підштовхують останніх до обґрунтування концепції однозначно вірнопідданської політики козацького гетьмана. Перу Г. Карпова належать також досить важливі з точки зору завдань дисертаційного дослідження розвідки, присвячені вивченню політичної біографії єпископа Мефодія (Максима Филимоновича), митрополита Д. Балабана, церковної історії другої половини ХVII ст. Чимало нового до вивчення проблем церковної історії, зокрема взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайловича, вніс В. Ейнгорн. Перипетії політичної боротьби на Лівобережжі на початку 1660-х рр. висвітлював у ряді статей А. Востоков.

Зовсім інші аспекти проблеми хвилювали в цей час польських істориків. Один з основоположників так званої “краківської школи” Ю. Шуйський, розкриваючи причини війни, що в середині ХVII ст. вибухнула в Україні, акцентував увагу на релігійному блоці - запровадженні церковної унії, діяльності єзуїтів тощо. Збройна боротьба в Україні для Шуйського являла собою “вбивчу соціальну війну”, а тому дослідник не приховував своїх симпатій до прибічників політичного розв’язання конфлікту, водночас трактував Переяславську угоду 1654 р. як грубу політичну помилку козацтва, що розколола Україну. Згодом, в умовах розгортання польського національного руху, експансію Речі Посполитої на Схід учений трактував винятково з позицій культуртрегерства, перенесення на український ґрунт європейської культури.

Приблизно з таких же ідейно-методологічних засад до розгляду проблеми підходили К. Шайноха та М. Бобжинський. Дошукуючись причин занепаду Речі Посполитої, “козацьку проблему” вивчали А. Валєвський, Ю. Плєбанський, В. Чермак та Т. Корзон, котрі трактували виступ козацтва чи то як перший крок до внутрішнього занепаду Польсько-Литовської республіки, чи то - ознаку слабкості центральної влади. Ще більш критично налаштованим до козацтва, як винятково деструктивної соціальної сили, проявив себе Ф. Равіта (Гавронський), політична зааґанжованість котрого польським національним рухом вилилась не лише у шовіністичні, а подекуди й відверто расистські висловлювання на адресу українського козацтва.

Тим часом бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст. обумовили утвердження в українській історіографії державницьких поглядів на історичне минуле України. У новому наративі вітчизняної історії народоцентризм попередньої історіографії поступився місцем державницьким та елітаристським поглядам. Пошуки державницьких начал української історії спонукають В. Липинського, М. Кордубу, О. Терлецького, Д. Дорошенка, Д. Олянчина, І. Крип’якевича, В. Гарасимчука та інших дослідників вивчати політико-адміністративну структуру Гетьманату, реконструювати роль старої, родової, та нової - козацької еліти в розбудові Козацької держави, аналізувати стосунки з іноземними правителями тощо. Політико-правові аспекти українсько-російських договорів другої половини ХVІІ ст. перебували у фокусі дослідницьких інтересів А. Яковліва, Р. Лащенка, С. Попова та інших.

Як своєрідний синтез народницьких і державницьких поглядів на історичне минуле України доцільно трактувати історіософію М. Грушевського. Викладене ним у 9 і 10 тт. “Історії України-Руси” власне бачення суті політичних процесів в Україні 1654-1658 рр., характеру розвитку взаємин Війська Запорозького з Москвою та Варшавою та ролі еліти в цьому процесі - залишається й на сьогодні