Проблеми охорони авторського і суміжних прав у мережі Інтернет

 Ситуація ускладнюється з розвитком Інтернет, де немає поняття національних кордонів, існує постійне збільшення швидкості комунікацій і інтенсифікація інформаційних процесів. Закони, при розробці яких істотно використовувалося поняття «національних кордонів», є не придатними до використання. На Заході раніше почалася епоха глобальних інформаційних мереж і там вже досягли певного успіху на шляху захисту прав для об'єктів комп'ютерного світу. Був створений інститут «Internet Policy Institute», одним з напрямів роботи якого є розробка шляхів охорони прав інтелектуальної власності в нових умовах. 

 

 

Відносини у сфері телекомунікаційних послуг в Україні регулюються відповідно до вимог Закону України «Про телекомунікації» (далі — Закон) і Правил надання та одержання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2005 року № 720 (далі — Правила).

Відповідно до визначення термінів у вищезгаданих нормативно-правових актах власники Інтернет-ресурсів є абооператорами телекомунікацій, або ж провайдерами телекомунікацій. Так, у п. 4 ст. 40 Закону чітко визначено, що оператори і провайдери телекомунікацій не несуть відповідальності за зміст інформації, що передається їхніми мережами. А згідно з п. 427 і п. 428 Правил оператори, провайдери телекомунікацій не мають права контролювати зміст інформації, що передається або приймається споживачем (абонентом), а відповідальність і ризики за використання інформаційних ресурсів Інтернету несе споживач (абонент). За умови наявності на Інтернет-ресурсах операторів, провайдерів телекомунікацій інформації (матеріалів), які порушують права інтелектуальної власності третіх осіб, відповідальність за таке розміщення будуть нести особи, які розміщали такі матеріали. А найчастіше такими особами є саме користувачі (споживачі) Інтернет-ресурсів.

7 вересня 2005 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про кіберзлочинність, підписану від імені України 23 листопада 2001 року в Будапешті (далі — Конвенція). Для виконання вимог п. 3 ст. 19 Конвенції Україна, в особі її вповноважених органів, може приймати законодавчі й інші заходи, які можуть бути необхідними для надання своїм компетентним органам повноважень здійснювати арешт або схожі дії щодо комп’ютерних даних, включаючи повноваження на:

— арешт чи схожі дії щодо комп’ютерної системи чи її частини, або комп’ютерного носія інформації;

— копіювання й збереження копій таких комп’ютерних даних;

— збереження цілісності відповідних збережених комп’ютерних даних;

— заборона доступу або виключення цих комп’ютерних даних з комп’ютерної системи, до якої здійснювався доступ.

Отже, уповноважені органи, керуючись положеннями Конвенції, мають право вживати заходів щодо усунення правопорушень стосовно прав інтелектуальної власності третіх осіб, у т.ч. арешт або схожі дії щодо комп’ютерної системи чи її частини або комп’ютерного носія інформації. Зважаючи на те, що інформація (матеріали), що містить ознаки зазіхання на об’єкти інтелектуальної власності третіх осіб і яка передається користувачами (споживачами) мережею Інтернет,зберігається на комп’ютерному носії (сервері) оператора або провайдера, уповноважені органи мають достатньо підстав для арешту комп’ютерної системи або комп’ютерного носія інформації. Звичайно, оператора або провайдера не притягнуть до відповідальності за розміщення користувачами (споживачами) інформації (матеріалів), які порушують права на інтелектуальну власність, однак його комп’ютерна система або носій (сервер) можуть бути вилучені уповноваженими органами до встановлення імен осіб, винних у здійснених правопорушеннях.

Таким чином, з одного боку, виникає ситуація, коли оператори й провайдери не несуть відповідальності за дії користувачів (споживачів), а з другого боку — саме оператори та провайдери можуть постраждати через розміщення користувачами (споживачами) інформації (матеріалів), які зазіхають на права інтелектуальної власності третіх осіб.

В Україні серед практикуючих юристів у сфері авторського права й суміжних прав на даний момент існують дві думки щодо відповідальності провайдерів, операторів. Перша думка полягає в тому, що в Україні питання про відповідальність власника веб-сайту (пошукової системи) за «виявлення» у глобальній Мережі охоронюваного твору або іншого об’єкта прав повинен вирішуватись в кожному випадку окремо, з урахуванням оцінки необхідності передбачливості власників пошукової системи, а також їхньої провини й розміру завданого збитку. Наприклад, якщо система буде «зламувати» захищені мережеві бібліотеки, що вимагають оплати за прочитання творів, те такі дії явно варто віднести до правопорушень. Водночас, якщо власники пошукової системи уклали відповідний договір з мережевою бібліотекою, що (як припускає власник пошукової системи), своєю чергою, має договори з авторами — такі дії мінімізують ризик відповідальності власників пошукової системи за порушення прав авторів». Друга думка укладається в тім, що «будь-яке використання об’єкта авторського права вимагає згоди його правообладателя. «Розвідувачі» використають добутки без якого-небудь узгодження (юридичного). Відповідальність в Україні можлива, але поки що прецедентів не було».

 

 

Необхідно відзначити, що українські судові органи мають зовсім незначну практику розгляду спорів про захист авторських прав на об’єкти, розміщені в мережі Інтернет. Про це свідчить нехитра статистика: усього в Єдиному державному реєстрі судових рішень розміщено порядком 12 млн, з них тільки в трохи більше 10 тис. рішень зустрічається слово Інтернет. Але не варто вважати, що ця статистика підтверджує неможливість довести факт порушення й стягнути з порушника збиток. Статистика говорить лише про те, що багато процесуальних питань і суд і автор (позивач) будуть вирішувати вперше.

Серед основних питань, у вирішенні яких доведеться стати першопрохідником, слід виділити:

1) Виявлення порушника, включаючи його ім’я та адресу. Як мінімум, це необхідно для визначення, до кого пред’являтиметься позов, і в який саме суд варто звертатися (а звертатись найчастіше потрібно до суду за місцем перебування відповідача). Для визначення порушника, як показує та сама українська судова практика, можна надати суду результати запиту на whois, або ж письмову відповідь реєстратора хостинг-провайдера. Однак потрібно бути готовим до того, що ні реєстратор, ні хостинг-провайдер не нададуть запитувану інформацію; отже, для її одержання необхідно буде також звертатись до суду.

2) Оформлення доказів порушення. Проблема тут полягає в тому, що суд «не вміє» працювати з електронними доказами. Отже, підтвердити факт порушення авторських прав можна, тільки надавши відповідні письмові або речові докази, що зробити у межах українського процесуального законодавства практично неможливо. У такому разі необхідно підключати «процесуальний креатив» і користуватися, приміром, процесуальними можливостями сусідніх держав (тобто одержати необхідний документ, що підтверджує факт порушення, в іншій країні, де відповідний порядок урегульований, і подати такий документ до українського суду).

3) Підтвердження авторства. У цьому питанні треба насамперед виходити із презумпції авторства, що передбачає, що автором є особа, зазначена як автор твору. Отже, при поданні позовної заяви позивач повинен підтвердити документально, що саме він зазначений як автор твору.

 

 

Виникнення і розвиток мережі Інтернет сприяло різкому розширенню інформаційних можливостей особистості і суспільства. Зараз мережа Інтернет являє собою осередок всілякої інформації. Це величезне поле для інтелектуальної творчості, для спілкування людей, він породив нові форми авторських творів. І хоча розвиток глобальної мережі Інтернет йде бурхливими темпами, єдиного нормативно-правового акту, який би регулював відносини, що виникають у даній сфері, в російському законодавстві поки не існує. Причин цього - безліч, але, як відзначають дослідники даної проблеми, основними є як недостатня теоретична опрацювання окремих фундаментальних нормативних положень, так і суб'єктивно насторожене ставлення до Інтернету з боку правозастосовних органів і працюючих у них осіб.

Авторське право передбачає захист майнових і немайнових прав автора. Причому немайнові права, а саме право на авторство, на ім'я, на відкликання, на оприлюднення і на захист репутації, дозволяють безпосередньо задовольнити моральні інтереси автора і не мають прямої економічної вигоди. Майнові права (копірайт) захищають виключні права автора на твір - його інтелектуальну власність. Автор завжди зацікавлений у тому, щоб його твір не стало джерелом доходу третіх осіб або об'єктом плагіату. Але надмірне обмеження доступу до авторських творів, в тому числі обмеження економічного характеру, гальмує розвиток суспільства, стримує економічний розвиток країни, що не завжди в інтересах держави і самого автора.

І доводити порушення своїх авторських прав повинен сам автор.Такий стан обумовлений нематеріальної інформаційної сутністю твору як об'єкта права, яке об'єктивно існує незалежно від матеріального носія і дати першої публічної публікації або першого публічного виконання. Слід зазначити, що серед наукової громадськості проблема дотримання майнових прав не стоїть так гостро, тут як раз важливіше пріоритет, так як він в науковому світі визначає багато в чому престиж і професійний статус вченого.

Таким чином, залишаються «прогалини» і неясності і в області захисту авторських прав в мережі Інтернет від злочинних посягань. Чим повинна регулюватися дана відповідальність? Яким чином? У дипломній роботі було визначено, що засоби захисту в мережі Інтернет не відрізняються від засобів захисту поза Мережі. Залишається питання - а як можна реалізувати дані можливості захисту? Одні проблеми ще незнайшли свого вирішення, а інші вже з'являються. До таких проблем можна віднести процес забезпечення доказів у спорах, пов'язаних з Глобальною мережею, а також з визначенням, за законодавством якої країни буде наступати відповідальність за порушення прав автора. Ця проблема найбільш актуальна, тому що Інтернет екстерріторіален. Може бути, зробити Інтернет саморегулівної структурою. Чи можливо державний вплив на Інтернет? Залишається дуже багато питань, відповіді на які повинні бути отримані як можна швидше.

 

 

1. Арнольд П. Луцкер. Авторське право. - М., 2008. - С. 97

2. Бабкін С.А. Інтелектуальна власність в Інтернет. - М., 2007. - С.34

3. Вершинін, А.П. Електронний документ: Правова форма і докази в суді. М., 2000. - С. 34

4. Гульбин Ю. Охороняємо чи Інтернет? / / Інтелектуальна власність.Авторське право. - 2008. - № 9. - С. 27-29

5. Сергєєв А.П. Інтернет і право. - М., 2008. - С.55

6. Сілон І. Авторське право. - М., 2008. -С. 123