Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

У лещатах соціальних реалій життя України 1950-1960-х рр. залишалися найменш соціально захищені верстви населення: пенсіонери, інваліди, жінки, діти. Саме із цих соціальних груп формувалися чисельні армії нужденних, створювалося підґрунтя для розвою життєдіяльності соціально упосліджених в УРСР. Відтак, головними напрямки внутрішньої державної політики щодо створення умов життєвого мінімуму, урегулювання матеріального добробуту і соціальної стабільності були пенсійне забезпечення, матеріально-технічне забезпечення інвалідів, вирішення проблем материнства, дорослої та дитячої бездоглядності й безпритульності. Свої завдання держава реалізовувала через прийняття і виконання відповідних численних постанов і розпоряджень, рішень місцевих органів влади, внутрішньоструктурних інструкцій тощо. Від успішності (або неуспішності) їх виконання залежала динаміка деві- антних проявів, спокій мирного співжиття і реалізація намічених партією й урядом рішень щодо поглиблення ідеологізації взаємовідносин між усіма прошарками суспільства. Вже через вирішення подібних стратегічних завдань побічно мало забезпечуватися покращення добробуту пересічних громадян, а надто – незахищених верств населення.

Пенсіонери. Як одна з незахищених соціальних груп вони зазнавали під тиском життєвих обставин чи не найбільшого занепаду і ставали життєдайною основою для розвою різноманітних соціальних девіацій. Хоча з боку держави ці відносини були формалізовані належним чином у вигляді відповідного відомства з певними повноваженнями, проте безвідповідальність керівництва місцевих органів соціального забезпечення лише погіршувала стан проблеми і відтерміновувала її вирішення.

За рівнем матеріального забезпечення й соціального захисту жителі села залишалися найбільш обділеною верствою населення. Працездатні селяни ще могли якось забезпечити свій фінансово-матеріальний стан, працюючи за мізерні виплати в колгоспах чи радгоспах, а часто – за рахунок крадіжок з цих же господарств. Проте з виходом на пенсію чи внаслідок отримання інвалідності вони втрачали ці можливості, й надії покладалися лише на особисте підсобне господарство та державне забезпечення. Слабка й нерозвинена система соціальної допомоги на селі створювала для нужденних часто непереборні труднощі, вихід з яких ними вбачався в додатковому (а інколи і в єдиному) матеріальному підтриманні через жебракування. Аби підтримати цю категорію розбі- дованих 4 січня 1957 р. за № 7 була прийнята постанова Ради міністрів УРСР «Про державне забезпечення престарілих громадян та інвалідів – колишніх членів колгоспів, на землях яких організовані радгоспи, а також престарілих громадян та інвалідів, які не мають джерел для існування» . Спеціальні комісії при виконкомах районних і міських Рад депутатів трудящих призначали пенсії престарілим громадянам та інвалідам І і ІІ груп – колишнім членам колгоспів, на землях яких були організовані радгоспи, а також престарілим та інвалідам І і ІІ груп, які не мали інших джерел для існування або родичів, які за законом зобов’язані були їх утримувати в розмірі 100 руб. на місяць, і 85 руб. виплачувалося особам, які проживали в сільській місцевості постійно. Це рішення мало на меті дещо «підтягнути» цільове забезпечення селян, адже Верховна Рада СРСР у липні 1956 р. прийняла закон, за яким в середньому майже на 80% підвищувався розмір пенсій для робітників і службовців.

1958 р. дія цієї постанови була дещо розширена. Зокрема, сім’ям померлих колгоспників, яким видавалася пенсія або систематична допомога колгоспами до передачі земель цих колгоспів радгоспам, призначалися пенсії в таких розмірах: на одного непрацездатного члена сім’ї – 50 руб. на місяць, на двох – 75 руб., на трьох і більше – 100 руб.  . На

той час це був непоганий додаток до родинного бюджету селян. І саме це створювало іншу проблему. Деякі несвідомі члени родини за рахунок цих виплат відверто паразитували, вели антигромадський спосіб життя (неробство, пияцтво тощо). Коштів вистачало на елементарні потреби, а додаткові надходження здобувалися шляхом спекуляції чи крадіжок колгоспного збіжжя, майна односельчан тощо; зазвичай гроші пропивалися.

Проте на той час, постійного пенсійного забезпечення для колгоспників ще не існувало. Лише 15 липня 1964 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення єдиної державної системи соціального забезпечення колгоспників. Було встановлено пенсії за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, вагітності та пологів. За віком колгоспники-чоловіки дістали право на пенсію від 65 років (якщо стаж роботи не менше 25 років), колгоспниці – від 60 років (якщо стаж роботи від 20 років). Мінімальний розмір пенсії для колгоспників встановлювався у розмірі всього 12 руб., а максимальний 102 руб. на місяць. Пенсії колгоспників були значно нижчими, ніж робітникам і службовцям, а про персональні пенсії годі й казати. Це була мізерна платня за багатолітній каторжний труд у колгоспному господарстві. При можливості дещо вирощувати на своїй присадибній ділянці нужденні як могли за станом здоров’я підтримували своє існування. Але для певної їх частини жебракування ставало чи не єдиним засобом забезпечення життя.

Натомість, персональні пенсії в Україні, як і загалом у СРСР, призначалися за «особливі заслуги перед радянською владою» і переважно номенклатурним та партійним функціонерам. Порівняймо: у 1956 р. максимальні розміри персональних пенсій були: союзного значення – 2 тис. руб., республіканського – 1 тис. 200 руб., місцевого – 600 руб. Розрив між статками колгоспника-пенсіонера і пенсіонера союзного значення був майже 17-кратним! До того ж, персональним пенсіонерам надавалася низка соціально-побутових пільг: 50% знижка на оплату житлової площі та комунальних послуг, прикріпленні до спеціальних поліклінік, оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їх