Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Найбільш норовливих від 11 до 14 років при здійснені ними суспільно небезпечних дій або злісного й систематичного порушення правил громадської поведінки могли помістити у спеціальну школу Міністерства освіти УРСР, а віком від 14 до 18 років – у спеціальне професійно-технічне училище Державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті. В обох випадках термін перебування підлітка міг бути від 1 до 3 років, але під приводом закінчення учбового року чи здобуття трудової кваліфікації вихованець міг залишатися на 1 рік довше. Причому, відповідно до ст. 19 положення такі направлення здійснювалися примусово і без згоди батьків .

Взагалі, при розгляді таких справ місце батьків значно уневажнювалося. Так, коли батьки звільненого вихованця вели «негідний спосіб життя» або у випадках, коли направлення неповнолітнього до попереднього місця проживання визнавалося «недоцільним з міркувань виховного характеру», його подальшу долю на свій розсуд визначали місцеві комісії . За вчинення «суспільно небезпечної дії» або за бродяжництво, вони ж могли запроторити підлітка на 15 діб, з відповідними умовами утримання й цілодобовим контактом із дорослими правопорушниками. Таким чином, складалася ситуація, коли з благородною метою захисту подальшого життя підлітка від згубного впливу близьких, його штучно вилучали зі світу родинних зв’язків, він водночас опинявся соціально й психологічно непідготовленим у дорослому світі.

Охорона материнства і дитинства. Функціонування державної виховної мережі догляду за соціально упослідженими, щорічне витрачання мільйонів бюджетних коштів, десятки контрольно-виконавчих установ, сотні прийнятих правових і нормативних документів, і разом з тим існування багатотисячної армії «дітей вулиці» – все це стало результатом не лише повоєнної розрухи. Традиційні й невирішені питання життєздатності радянської сім’ї, посилені проблемами відбудовчого періоду ставали причиною постійного притоку в український соціум значної кількості безпритульних і бездоглядних дітей. Разом з тим, віднесення цих питань до сфери громадської моралі (а, відповідно, залучення специфічних методів і механізмів їх вирішення), надуманий ореол «приватності» обговорення сімейних проблем, охорона матері і дитини далася взнаки порівняно незначною кількістю урядових постанов, які мали сприяти вирішенню проблем дітей у рідних сім’ях.

Причина полягала в тому, що, на переконання урядовців, ці проблеми мусили вирішуватися на місцевому рівні, засобами «громадського» і «партійного» впливу. Проте й на цьому рівні існували свої застереження: традиційна незручність розголосу (наприклад, особистісні мотиви) чи публічного обговорення цих питань, небажання взагалі виносити їх обговорення через залучення широкого громадського загалу, існування стійкої патріархальної традиції «інтимності» подібних сімейний питань. Все це призводило до приховування дійсного стану проблеми і до подальшого нагромадження її критичної маси, а врешті – до створення сприятливих умов ненормального розвитку і становлення дитячої особистості, напруженої сімейної атмосфери та до того, що призводило до краху сімейних стосунків і часто до появи «на вулиці» нової знедоленої дитини. Створення сприятливих умов для забезпечення повноцінного розвитку інституту матері і дитини було прямою запорукою мінімізації поширення дитячої безпритульності й бездоглядності. Повсюдна проблема харчування, матеріального забезпечення новонароджених навіть найелементарнішими речами для пересічної сім’ї створювала часто непереборні труднощі, призводила до існування неповних сімей, а далі – і дитячого сирітства, безпритульності.

Ці питання знаходили своє врегулювання нормативними актами, розпорядженнями, ухвалами, які виходили з відповідних міністерств і відомств, громадських установ тощо. За нашими спостереженнями, вимальовувалася певна закономірність: питома вага вихідних документів стосовно вирішення біжучих проблем дітей у рідних сім'ях була порівняно меншою, аніж регулювання життєдіяльності дітей у сурогатних сім’ях, відповідних установах соціальної опіки тощо. Крім того, з боку держави всі ці заходи не носили постійного системного характеру, а ідеологічно засаднича компартійна увага до становлення й розвою нормальної радянської сім’ї як основи соціалістичного суспільства лише вряди-годи підсилювалася нечисленними маловпливовими розпорядженнями урядових структур.

Врешті, багатолітня невирішеність проблеми, затягування реформування галузі дошкільного виховання, нездатність місцевого керівництва зупинити зубожіння багатодітних сімей, значне підвищення дитячої захворюваності і, як результат, – реальне погіршення добробуту радянської сім’ї, забезпечення прав матері і дитини. Ситуації з розвоєм дитячої бездоглядності й безпритульності залежала не лише від надзвичайних чинників (як то війна чи проблеми відбудовчого періоду, на які довгий час полюбляли посилатися радянські чиновники). Неналежність уваги й відсутність послідовної політики щодо врегулювання проблем сім’ї і дитинства з боку держави напряму відображалися на забезпеченості такими необхідними речами, як дитяче харчування, вже в повоєнних роках.

У кінці 1950-х рр. все це нарешті призвело до появи ґрунтовнішого урядового рішення. 20 травня 1957 р. за № 474 Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про заходи по поліпшенню охорони материнства і дитинства в Українській РСР». Формально її поява була викликана увагою до «поліпшення умов охорони матері і дитинства», а фактично – занепокоєння значним зростом захворюваності та смертності дітей у республіці, викликаних неякісним харчуванням та несприятливими умовами проживання. Міністерство охорони здоров’ я УРСР за підтримки місцевих органів влади протягом 1957-1958 рр. почало відновлювати мережу дитячих молочних кухонь і роздавальних пунктів, яка існувала до 1950 р. не лише в містах, робітничих селищах, а й у сільській місцевості, центральних садибах радгоспів і колгоспів. Можливості великих промислових центрів спряли створенню механізованих дитячих молочних кухонь і роздавальних пунктів прямо на підприємствах, в установах. Задля стаціонарного продажу звільнялися й переобладнувалися вже зайняті колишні приміщення дитячих кухонь, в інших випадках – виділялися нові рівновартісні місця для обслуговування, а сухі дитячі суміші можна було придбати й через аптечну мережу.

Придбання цих продуктів покладало на батьків додаткові витрати і часто унеможливлювало поповнення харчувального раціону дитини необхідними корисними продуктами і стравами. Для подолання цього необхідні харчувальні суміші малюкам, переведеним на штучне вигодовування, до 6-місячного віку видавалися безкоштовно. Дітям до 1 року, батьки яких потребували матеріальної допомоги, дитячі харчувальні і лікувальні суміші видавалися також безкоштовно, коли це не перевищувало 15% від усієї продукції, яка відпускалася молочною кухнею.

Поліпшення охорони матері і дитини могло бути досягнутим не лише вирішенням продовольчих питань. Значної переорієнтації потребувала система капітального будівництва в УРСР. Урядом встановлювався систематичний контроль за ходом робіт навколо дитячих установ та надання цьому будівництву першочергової всебічної допомоги. Відповідним організаціям наполегливо рекомендувалося протягом 1957-1958 рр. організувати в кожному колгоспі свій пологовий будинок і постійно діючі дошкільні дитячі заклади (дитсадки, ясла тощо), а також розробити програму функціонування сезонних дитячих оздоровчих закладів. Окрім того, дещо змінювалася квартирна черговість. Тепер перевага надавалася сім’ям, які мали трьох і більше дітей, а матері-одиначки забезпечувалися роботою на підприємствах і в установах за місцем їхнього проживання.

На той час уряд справедливо вбачав виправлення ситуації навколо дитячої захворюваності й смертності саме через значне поліпшення якості й асортименту дитячого харчування. Відповідальними за виконання поставлених завдань визначалося й коло відповідних міністерств. Так, до кінця 1957 р. Міністерство промисловості м’ясних і молочних продуктів УРСР та Міністерство промисловості продовольчих товарів УРСР організовували виробництво сухих молочних сумішей. Науково-технологічні напрацювання, які донедавна застосовувалися переважно у воєнно-промисловому комплексі та спеціальній медицині, тепер слугували урізноманітненню асортименту й покращенню якості саме продукції для дітей. Це були вітамінізовані сухі концентрати, різноманітні овочеві, фруктові та ягідні консерви, іонітне молоко, сухе підкислене молока типу релактону, сухий кефір, лактон та фруктові киселі, збагачені вітамінами тощо. Поширення цих продуктів у широкій торговельній мережі мало організувати головним чином Міністерство торгівлі УРСР. Зокрема, забезпечити в усіх містах і робітничих селищах безперебійний продаж продовольчих товарів для дітей; організувати відділи дитячого харчування при гастрономічних магазинах, а також виділити окремі магазини для продажу продуктів дитячого харчування. Окрім того, Укоопспілка забезпечувала торгівлю продуктами дитячого харчування в сільській місцевості, й разом з Міністерством охорони здоров’я УРСР розробляла узгоджений порядок їх продажу для дітей. Передбачаючи неабиякий попит на цю продукцію, вже відразу закладалося й поступове зниження цін на продовольчі товари для дитячого харчування. Міністерство фінансів УРСР і Міністерство охорони здоров’я УРСР до кінця червня 1957 р. мали подати відповідні пропозиції. Певним чином вирішення цих проблем стало стимулюючим фактором і для супутнього виробництво. Так, з 1958 р. Міністерство місцевої і паливної промисловості УРСР, за заявками Міністерства охорони здоров’я УРСР, почало виготовляти дозу- вально-розливочні і пляшкомийні машини та устаткування для молочних кухонь.

Успіх навколо будь-яких своїх дій уряд звично намагався пропагувати якнайширшим способом. Так, Міністерство освіти УРСР вже з другої половини 1957 р. значно інтенсифікувало систематичний друк пропагандистських матеріалів у періодичній пресі, залучаючи до цього як галузевих спеціалістів, так і письменницькі кола, громадський загал.

Мільйонними тиражами виходили статті, нариси, оповідання про громадське життя і сімейний досвід виховання тощо. А до кінця 1957 р. Міністерство юстиції УРСР вже підготувало спеціальний збірник нормативно-правових актів про державний захист прав та інтересів неповнолітніх і охорону їх майна, охорону материнства й дитинства.

Проте найбільш професійно пропагандистську кампанію проводило Міністерство культури УРСР. Урядовим рішенням йому доручалось задля якнайширшого ознайомлення громадського загалу з досягненнями радянської влади «забезпечити випуск хронікально-документальних кінофільмів (на 1-2 частини), в яких відобразити, як Партія та Уряд піклуються про матерів і дітей, про щасливе материнство». На екранах кінотеатрів

усім знайомий ідеологічний кіножурнал «Радянська Україна» присвячував цим досягненням спеціальні випуски, а інколи передсеансне очікування кіноглядачів дещо подовжувалося через прослуховування ними виступів лекторів чи спеціалістів з різних галузей науки, запланованих тематичних бесід про успіхи держави щодо охорони матері і дитини.

Державна увага до здобутків матерів періодично давала про себе знати високими державними нагородами. Особливим став 1961 рік. Так, на початку травня 1961 р. орденами «Материнська слава» та медалями «Медаль материнства» в УРСР було нагороджено 2 тис. 612 багатодітних матерів, найбільше із Житомирської – 322, Ровенської – 253, Сталінської – 237 та Хмельницької областей – 232   . А далі додаткові укази Президії Верховної Ради УРСР з’являлися регулярно: 9 і 16 травня було нагороджено, відповідно, 303 і 352 жінки , 23 травня – 558 , 29 травня – 358, 30 травня – 516, 31 травня – 627 .

Поставлені завдання щодо координованого виконання цілої низки міжвідомчих проектів і спеціальних завдань, матеріально-технічного, побутового, культурного, методичного забезпечення дитячих установ різних типів стали основоположними не лише щодо напрямків і заходів ліквідації владною вертикаллю проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності упродовж 1940-1960-х рр. Наслідки прийнятих і задіяних положень країна відчувала майже до кінця 1980-х.

Василь Швидкий