Проблеми соціально незахищених та їх правове розв'язання

Члени артілі могли працювати, як у загальних виробничих, торговельних і нетоварно-трудових підприємствах, майстернях і цехах, так і вдома. Вони могли безплатно користуватися культурно-освітніми і культурно-побутовими закладами, приміщеннями артілі (клуб, «червоний куточок», бібліотека, лазня, перукарня, пральня тощо), щорічною відпусткою. Щодо грошового забезпечення, то артільці могли отримувати пенсії по інвалідності, по старості, в разі смерті годувальника; допомогу по тимчасовій непрацездатності, одноразову матеріальну допомогу; отримувати платню і в колгоспі, і в артілі; належну пропорційно заробітку частку від 20% прибутку . Крім того, відповідно до розпорядження Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1952 р. за № 31045-р, український уряд своєю постановою від 4 грудня 1952 р. за № 1854-р «Про забезпечення сплати заробітної плати інвалідів Вітчизняної війни, які навчаються в учбово-виробничих комбінатах і цехах артілей промислової кооперації і кооперації інвалідів» зобов’язав Укрпромраду, Укрліспромраду та Укооп- інраду забезпечити означеним інвалідам сплату зарплати в розмірі до 70% зарплати працівників тієї кваліфікації, яку вони набували під час навчання, але не більше 300 руб. на місяць .

З часом природний наплив нужденних, а також ефективна робота відповідних органів, які виявляли і направляли до відповідних органів соцзабезу безпритульних та жебраків, призвів до корегування механізму комплектації артілей. Своїм розпорядженням від 10 липня 1957 р. за № 663-р Рада Міністрів УРСР дозволяла промислово-кооперативним артілям і кооперативним артілям інвалідів приймати інвалідів І та ІІ груп і престарілих понад ліміти по чисельності робітників, встановлені артілям планом з праці, в межах до 10% від затвердженої планом чисельності робітників, не допускаючи при цьому перевитрат фондів заробітної плати . Тобто, реально цими актами унормовувалося життя, охоплювалися колективною працею і порукою найбільш незахищені і найбільш проблемні верстви населення – потенційні подразники громадського спокою.

Задля соціальної адаптації і забезпечення нормальної життєдіяльності інвалідів, особливо які проживали у сільській місцевості, уряд уживав заходів для полегшення (механізації) їхнього повсякденного життя. Розпорядженням уряду за № 120-р від 25 лютого 1957 р. Міністерству соціального забезпечення УРСР, як виняток, надавалося право відпускати інвалідам праці та інвалідам з дитинства, які особливо цього потребували, мотоколяски безоплатно або зі знижкою в 40%, за рахунок фонду на мотоколяски, що виділявся в розпорядження міністерства. Проте навіть ті щасливці, які отримали ці пересувні агрегати, дуже скоро зіткнулися з проблемою їх ремонту й обслуговування. Це намагалося урегулювати уточнюючою постановою Ради Міністрів УРСР від 15 жовтня 1960 р. за № 1095, проте проблема залишалася, і «з метою поліпшення обслуговування інвалідів», які мали мотоколяски, уряд видав 22 листопада 1960 р. за № 1892 остаточну постанову «Про ремонт мотоколясок для інвалідів». Згідно з нею, з 1 січня 1961 р. капітальний ремонт мотоколясок мав провадитися безоплатно один раз протягом п’ятирічного строку з дня їх видачі. Головне управління місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерство сільського господарства УРСР до 15 грудня 1960 р. мали розробити і подати Раді Міністрів УРСР на затвердження відповідну Інструкцію про порядок проведення капітального ремонту мотоколясок. Облвиконкоми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми мали закріпити обслуговування за конкретними ремонтними базами; Держплан УРСР разом із Міністерством фінансів УРСР, Головним управлінням місцевої промисловості і побутового обслуговування населення при Раді Міністрів УРСР та Міністерством сільського господарства УРСР до 1 лютого 1961 р. мали узгодити прейскурант цін на послуги поточного ремонту і профілактичного огляду мотоколясок     .

Проблема соціалізації дітей. Від середини 1940-х років проблеми «дітей вулиць» гостро постала перед відповідними органами влади усіх рівнів, й до середини 1950-х рр. вона ще долала увібраний післявоєнний спадок. Крім того, структура державних важелів щодо вирішення цих проблем була значно послабленою, порівняно з її ефективним функціонуванням у 1920-1930-х рр.. Поряд із існуючими природними негараздами в країні відбудовчого періоду (як-то: замілітаризованість суспільних поглядів і стосунків, тимчасова втрата пріоритету культурно- етичних цінностей тощо) недостатньою була поступальність державної політики у вирішенні питання дитячої невлаштованості. Адже саме ця вікова категорія нужденних дуже швидко й, на жаль, безперешкодно зі становища дитячої безпритульності та бездоглядності входила в доросле життя озлобленими напівпрофесійними волоцюгами, жебраками, а то й відчайдушними злочинцями. Аби запобігти цьому, влада поступово сформувала багаторівневу, взаємозалежну мережу державних виховних закладів – дитячих будинків, дитячих ясел, приймальників-розподільників, трудових виховних колоній, а також закладів і форм соціального нагляду – патронат, опіка, усиновлення, працевлаштування тощо.

Якщо оцінювати питому вагу усіх законодавчих ініціатив держави за цей період, то проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності значно передували усім іншим питанням (наприклад, інвалідів, пенсійного забезпечення тощо). Проте, незважаючи на чисельність, їх фактичне виконання було заформалізоване й часто малоефективне. Адже післявоєнні реалії на порядок денний висували значно вагоміші, з точки зору радянського державного і партійного чиновництва усіх рівнів, й результативніші питання. Окрім того, ці проблеми опинялися на стику інтересів багатьох відомств, які й намагалися перекласти їх виконання на плечі колег. На нашу думку, чисельність державних актів говорить не про різноманітність державних важелів чи зацікавленість чиновництва їх виконати під тиском все нових і нових директив, а про факти неефективності, непродуманості шляхів їх вирішення.

Поліпшення матеріально-технічної бази, розвиток мережі дитячих закладів були тими невідкладними заходами, директивне виконання яких мало напряму