Проведення амністії у 1953-1955 роках в УРСР: перебіг, масштаби, наслідки

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 року на тлі наростаючої кризи радянського тоталітаризму висвітлила нагальну необхідність модернізації правлячого режиму в СРСР. Перші кроки щодо лібералізації суспільно- політичного життя в Радянському Союзі належать Л. Берії. У доповідній записці, адресованій Президії ЦК КПРС, 26 березня 1953 року міністр внутрішніх справ повідомляв, що у в’язницях, колоніях та виправно- трудових таборах перебувало 2 526 402 особи, в тому числі 22 145 осіб, яких вважалися небезпечними . Президії Верховної Ради СРСР був запропонований проект Указу «Про амністію», який було ухвалено 27 березня 1953 року та опубліковано на шпальтах газет «Правда» та «Известия». Згідно з Указом передбачалося амністувати 1, 2 млн. в’язнів, засуджених терміном до 5 років включно. Стаття 2 Указу передбачала звільнення незалежно від терміну покарання за посадові, господарські, військові злочини, передбачені статтею 193, яка була відмінена у Кримінальному Кодексі РРФСР та кодексах союзних республік. Дія Указу поширювалася на вагітних жінок та жінок, що мали дітей віком до 10 років; неповнолітніх у віці до 18 років; чоловіків старших 55 та жінок старше 50 років, а також засуджених, які страждали важкими невиліковними хворобами. Проте Указ Президії Верховної Ради СРСР обійшов увагою засуджених за контрреволюційну діяльність .

Публікація Указу викликала неоднозначну реакцію серед населення Української РСР. Поряд зі схваленням дій радянського уряду, на кшталт: «В Указі Президії відчувається сталінська думка, яку втілили в життя його вірні соратники»; «Указ демонструє силу Радянського Союзу та гуманність радянської влади»; «Указ вибиває підґрунтя у антирадянських сил для наклепів, що будови комунізму будуються руками засуджених»; «Наш радянський суспільний та державний устрій настільки зміцнів, що вже немає більше необхідності ізолювати тих, які засуджені за службові та господарські злочини» , деякі громадяни висловлювали побоювання щодо негативних наслідків амністії. Інженер мартенівського цеху заводу «Запоріжсталь» Жданко так прокоментував рішення вищого законодавчого органу країни: «Я думаю, що окремих осіб, особливо тих, які неодноразово здійснювали злочини не потрібно випускати, тому що вони невиправні і будуть розкладати своєю поведінкою молодь». Вантажник Одеського порту Григоренко в розмовах з колегами зазначав: «Масове звільнення з місць ув’язнення засуджених може викликати зростання дрібних пограбувань. До цього часу в трамваях і тролейбусах ми їздили спокійно, а тепер будемо побоюватися крадіжок» .

У ході інструктивних нарад та семінарів агітаторів з роз’яснення указу на підприємствах, установах, колгоспах Харківської області лунали категоричні заяви про залишення чинними суворих заходів покарання для «злочинців-рецидивістів» або висувались пропозиції про встановлення випробувального терміну для амністованих на будівництві . Траплялися випадки, коли окремі присутні під час колективного ознайомлення зі змістом указу, висловлювали розчарування з приводу відсутності в нормативному документі згадки про засуджених за політичними звинуваченнями. Так, бухгалтер середньої школи № 1 м. Луцька М. Лисюк зауважувала: «За цим Указом із в’язниці вийдуть лише кримінальні злочинці, а чесних політичних людей із в’язниці не випускають»40. Як відверто антирадянські були кваліфіковані судження працівниці клубу Сталінського заводу сільськогосподарського машинобудування Кнізберг: «Указ вийшов під впливом капіталістичних країн. Там пишуть, що в СРСР тюрми переповнені, тому уряд вирішив їх розвантажити, випустити бандитів та вбивць, а на їх місце додати політичних»41.

Незважаючи на діаметрально протилежні думки населення на започатковану новими господарями Кремля широку амністію, перший секретар ЦК КПУ Л. Мельников у листі до ЦК КПРС від 1 квітня 1953 року «Про реагування населення Української РСР на Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію» запевнив вище політичне керівництво країни про позитивне ставлення широких верств республіки до кроків уряду в сфері карально-репресивної політики.

Втілюючи в життя статті указу, міністерство юстиції УРСР виявило в табірних колоніях, колоніях УВТТК, у дитячих виправно-трудових колоніях республіки 69 921 особу, яких необхідно було звільнити від подальшого відбування покарання. На 5 травня 1953 року за даними начальника І спецвідділу МВС УРСР полковника Подобєдова з тюрем, виправно- трудових колоній, камер попереднього ув’ язнення, розташованих на території УРСР, кількість звільнених згідно указу складала 19 892 особи42.

Цифрові дані про кількість амністованих на початок травня 1953 року

43

виглядали таким чином:

Таблиця 1

 

Там само. – Арк. 17-18.

Там само. – Арк. 23.

Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України). – Ф. 42. – Спр. 92. – Арк. 10-11.

Там само.

Як видно з таблиці, найбільший відсоток амністованих припав на категорію ув’язнених, звинувачених у хуліганстві, спекуляції, крадіжках, у здійсненні службових та господарських злочинів. Проте в загальне число «прощених» потрапили й звинувачені в антирадянській агітації та члени сімей зрадників Батьківщини. Вже на кінець травня 1953 року на підставі указу було звільнено: засуджених терміном до 5 років включно – 44 475 чол. ; засуджених понад 5 років (звільнені згідно ст. 2 указу) – 1426 чол. ; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за ст. 4 указу) – 5 286 чол. ; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за ст. 3) – всього 18 734 чол.  

Проводячи амністію, адміністрація місць позбавлення волі виносила щодо кожного засудженого, який підпадав під дію указу, постанову, яка санкціонувалася прокурором області. Усім без винятку амністованим видавалися