Проведення амністії у 1953-1955 роках в УРСР: перебіг, масштаби, наслідки

Процес зменшення ув’язнених у системі ГУЛАГу, розпочатий після смерті Й. Сталіна масовою амністією 1953 року, був продовжений в наступні роки на основі застосування інших указів керівництва СРСР: від 24 квітня 1954 року «Про порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини, здійснені у віці до 18 років»; від 14 липня

року «Про застосування умовно-дострокового звільнення з місць ув’язнення»; від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» і переглядом справ стосовно осіб, засуджених за контрреволюційні злочини.

За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, упродовж 1953-

років у міста і села УРСР прибуло з місць ув’язнення понад 330 тис. чоловік (звільнені за амністією та відбулі строк покарання). У полі зору органів міліції та відділів організаційного набору робітників при обласних радах на початок лютого 1956 року перебувало понад 23 тис. Амністованих, які не були працевлаштовані протягом 1953-1955 років:

Таблиця 256

 

ЦДАВО України. – Ф. 2. – Оп. 8. – Спр. 9718. – Арк. 127-128.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4307. – Арк. 4.

 

Стурбованістю проблемами амністованих переповнений лист заступника завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Б. Шульженка першому секретарю ЦК КПУ О. Кириченку, датований 1. 02. 1956 «Є чимало випадків, коли окремі керівники підприємств, відомств і установ безпідставно відмовляють їм у роботі, проявляють до них зневагу і байдужість, а інколи навіть грубо ображають їх. Так, у березні 1955 року в Одеську область прибув з місць ув’язнення гр. Заварзін О. П., який звертався до місцевих радянських органів і керівників підприємств з проханням допомогти йому в працевлаштуванні. Однак, Заварзіну було відмовлено в цьому на тій підставі, що він має судимість. В останній час Заварзін вибув з Одеси. В жовтні 1955 року в м. Сімферополь прибув з місць ув’язнення гр. Карпов Г. М. При спробах влаштуватись на роботу керівники ряду підприємств міста заявляли йому: “Звідкіля прибув, туди і повертайся”, і на роботу його не приймали. Лише після втручання Міністерства внутрішніх справ УРСР він був прописаний і влаштований на роботу.

Неправильне ставлення окремих керівників організації до справи працевлаштування колишніх ув’язнених викликає у частини з них незадоволення і озлоблення, а в ряді випадків проводить до того, що вони, будучи позбавлені можливості одержати роботу, а значить і засоби для існування, знову стають на шлях злочинів, повторно попадають на лаву підсудних.

В жовтні 1955 року, наприклад, до Ворошиловграда повернувся з місць ув’язнення гр-н Фадєєв М. Т. Зразу ж по прибутті у місто він намагався влаштуватись на роботу і звернувся з проханням про це спочатку до дирекції заводу ім. Жовтневої Революції. Але тут Фадєєву відмовили. Тоді він звернувся з аналогічним проханням до адміністрації хлібзаводу № 3. Проте і тут йому без будь-яких причин роботи не дали. В результаті, Фадєєв, не маючи засобів до існування, знову став на злочинний шлях, пограбував магазин і зараз заарештований.

За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, з числа осіб, які були звільнені з місць ув’язнення протягом 1953-1955 років уже повторно заарештовано 49 994 чол., в тому числі: за вбивства – 592 чол., бандитизм і розбій – 2 636 чол., за різні крадіжки – 16 619 чол., за спекуляцію і інші злочини – 16 260 чол.

Найбільша кількість повторних кримінальних злочинів припадає на Сталінську і Ворошиловградську області. Так, у Сталінській області протягом 1953-1955 рр. повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 891 чол., а у Ворошиловградській області – 4 049 чоловік».

Для поліпшення роботи з особами, які повертаються з місць ув’язнення, Б. Шульженко вважав за необхідне: «1. Звернути увагу партійних, радянських, профспілкових, комсомольських і господарських органів на те, що робота по своєчасному трудовлаштуванню і вихованню колишніх ув’язнених має велике державне значення. 2. Покласти персональну відповідальність за своєчасне трудовлаштування колишніх ув’ язнених на заступників голів обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих. 3. Зобов’язати партійні, радянські і господарські органи створити нормальні виробничі умови для роботи колишніх ув’язнених, організувати виробниче навчання їх та створити навколо них обстановку довір’ я і товариської взаємодопомоги з тим, щоб вони почували себе повноправними членами колективу і могли наполегливою працею повернути собі ім’ я чесних радянських людей. 4. Зобов’ язати партійні організації підприємств, транспорту, будов, установ, закладів, колгоспів, МТС і радгоспів, де працюють колишні ув’язнені, виділити найбільш підготовлених комуністів-агітаторів для проведення з ними групових і індивідуальних бесід повсякденно надавати допомогу агітаторам у проведенні виховної роботи серед цих людей. 5. Запропонувати партійним організаціям та керівникам підприємств, установ і відомств відзначати хороші починання і сумлінну працю колишніх ув’язнених на зборах, нарадах, доповідях і бесідах, в пресі, залучати їх до активної участі в роботі громадських організаціях, добровільних товариств тощо» .

Таким чином застосування амністії у початковий період десталінізації мало і позитивні, і негативні соціальні наслідки. З одного боку, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів, за рішенням вищого представницького органу – Верховної Ради СРСР – зміцнило авторитет нової влади. З іншого боку, акт амністії, на нашу думку, не знизив існуючі антагонізми суспільних і політичних стосунків у державі. Соціальна адаптація амністованих осіб у радянський соціум виявилася вкрай складною і тривалою.