Психокорекційна робота психолога з учнями початкових класів

2. Взаємодія психолога з учителями.

Оскільки психолог початкової школи впливає на учнів опосередковано – через учителя, то передусім йому потрібно знайти спільну мову з ним. Така форма взаємодії передбачавє рівну співпрацю психолога й педагога. Вони повинні обмінюватися інформацією про учнів, обговорювати правомірність використання тих чи інших методів навчання і виховання, спільно розробляти корекційні програми для учнів [9, 158].

 

 

 

Здатність почуватися комфортно за відсутності близьких дорослих залежить передусім від психологічного віку дитини. Спочатку дитина пов'язана з матір'ю міцними узами залежності: вона тулиться до мами, вимагає, щоб та завжди була поруч, грається спокійно тільки в її присутності, періодично перевіряє, чи на місці її "зона безпеки". На третьому році життя характер стосунків дитини з батьками змінюється. Дитина менше орієнтується на безпосереднє фізичне спілкування з матір'ю, а прагне певною мірою партнерських взаємин із батьками. З установленням певної дистанції між дитиною та її батьками стає можливим відвідування нею дитячого садка.

Проте не в усіх дітей хронологічний та психологічний вік збігається. Дитині може бути і чотири роки, а за рівнем розвитку самостійності вона ще не переросла період цілковитої і її психологічної залежності від матері.

Другою причиною ускладнень адаптації до нових умов ..„же бути надмірна чутливість нервової системи, внаслідок “дитина надто вразлива, хворобливо реагує на будь-яку невизначеність ситуації. Така реакція часто забуває психосоматичного характеру: весь період адаптації тоді пов’язаний з частими захворюваннями, поганим самопочуттям.

Адаптаційні труднощі можуть виникати в досить врівноважених та емоційно благополучних дітей внаслідок їхньої типологічної ригідності. Таким дітям надто важко змінювати нічний ритм і спосіб життя, їх підготовку до школи доцільно починати заздалегідь: зустрічатися з майбутніми однокашниками, ходити до класу “в гості на кілька годин тощо. Надалі таким дітям без крайньої необхідності не варто змінювати групу або вихователя.

Дуже часто проблеми адаптації малюка до школи виникають унаслідок невдалих педагогічних впливів на нього. Такі проблеми можна попереджати або розв’язувати через роботу з вчителями і батьками.

Так, чимало труднощів приносить неврахування дорослими егоцентричної пізнавальної позиції дитини. Ця позиція притаманна учням початкових класів і поступово зникає в школі в процесі розумового, психічного та емоційного розвитку особистості. Егоцентрична позиція полягає в тому, що дитина ставить себе у центр всього, що відбувається навкруги. Наприклад, діти вважають, що будь-яка людина думає на даний момент про те ж саме, що й вони. Тому свою розповідь вони можуть почати з середини, сподіваючись, що співрозмовник знає, про що йдеться. Ж. Піаже називав це явище егоцентричним мовленням.

Егоцентрична позиція зумовлює високу навіюваність учня початкових класів: так само, як він приписує свої думки іншим, він може "заражатися" чужими оцінками ставленнями, почуттями. Якщо всім смішно — маля сміється, якщо всі обурені вчинком кіно героя – дитина ладна його побити якщо всі у захваті від школи — вона теж буде у захваті (або в тривозі, залежно від того, які емоції транслюють їй батьки). Отже, для того щоб дитина через свій егоцентризм могла перейнятися позитивним ставленням до школи, контекст, в якому про неї згадують, має бути емоційно-позитивним, пов'язаним з успіхами дитини, а не з її невдачами.

Дуже часто в процесі виховання дитини не враховується потреба в любові (у школяра початкових класів ця потреба має свою специфіку: "мене люблять, якщо я хороший"). Наявність потреби визначає, що дитина може любити школу тільки за умови, що її там вважають хорошою. А якщо там не задоволені, роблять зауваження, то значить люблять". І даремно сподіваються дорослі, що парі спонукатимуть дитину виправитись, оскільки через особливості свого мислення (центрацію, незворотність, бажання емоційних ставлень тощо) дитина ще не аналізує критичні зауваження, а сприймає їх цілісно ("Вона мене любить! І йти до цієї вчительки я не хочу. Якщо вона вважає мене поганою, то я і буду погано поводитись"). Усі ці установки, як правило, не усвідомлюються дитиною, але досить яскраво проявляються в її поведінці. Такі протестові акції дитини дорослі часто називають упертістю [8, 164].

 

 

Однією з типових причин так званої дитячої впертості може бути незнання психологом вікової специфіки сприйняття світу. Наприклад, дошкільник вимагає перелити сік в іншу чашку або змушує маму вдягнути вбрання. Психологи намагаються боротися з примхами дитини — вмовляють, сварять, але дитина щиро переконана, іншій чашці соку стане більше, а нова сукня може змінити маму. Причому через свій егоцентризм дитина не сумнівається, що всі розуміють, про що йдеться, і тому не обґрунтовують свої вимоги, а наполягає на них.

Інший варіант упертості може проявлятися у протестових реакціях дитини на будь-які вимоги дорослих ("Випий молочка!" - "Не хочу!"; "Іди помий руки". - "Не буду!"). Витоки тут коріняться у "кризі третього року життя", пов'язана із зміною самосвідомості дитини. Позиція залежності від дорослих стає тісною, зростають власні сили й можливості. Дитина прагне виявляти самостійність