Психологічне консультування з особистісних та сімейних проблем

Виділяють п'ять ключових груп симптомів, характерних для синдрому згоряння:

1. Фізичні симптоми:

втома, фізичне стомлення, виснаження;

зменшена або збільшена вага;

недостатній сон, безсоння;

поганий загальний стан здоров'я (у тому числі за індивідуальним відчуттям) ;

ускладнене дихання, задишка;

нудота, запаморочення, надмірна пітливість, тремтіння;

гіпертензія (підвищений тиск)

виразки, нариви;

серцеві хвороби.

2. Емоційні симптоми:

дефіцит емоцій, беземоційність;

песимізм, цинізм і черствість у роботі і особистому житті;

байдужість і втома;

відчуття фрустрації і безпорадності, безнадійність;

дратівливість, агресивність;

тривога, посилення ірраціонального занепокоєння, нездатність зосередитися;

депресія, почуття провини;

нервові ридання, істерики і щиросердечні страждання;

втрата ідеалів, надій або професійних перспектив;

збільшення деперсоналізації (власної або інших) ;

переважає почуття самотності.

3. Поведінкові симптоми

робочий час більше 45 годин на тиждень;

під час робочого дня з'являється втома і бажання перерватися, відпочити;

байдужість до їжі;

низьке фізичне навантаження;

спроби виправдання вживання тютюну, алкоголю, ліків;

нещасні випадки (наприклад, травми, падіння, аварії і т. д.) ;

імпульсивна емоційна поведінка.

4. Інтелектуальний стан:

зменшення інтересу до нових теорій і ідей у роботі;

зменшення інтересу до альтернативних підходів у вирішенні проблем (наприклад, у роботі) ;

збільшення нудьги, туги, апатії або дефіцит куражу, смаку й інтересу до життя;

збільшення надання переваги стандартним шаблонам, рутині перед творчим підходом;

цинізм або байдужість до нововведень;

рідка участь або відмова від участі у розвиваючих експериментах (тренінгах, освіті) ;

формальне виконання роботи.

5. Соціальні симптоми:

відсутність часу або енергії для соціальної активності;

зменшення активності й інтересу до дозвілля, хобі;

соціальні контакти обмежуються роботою;

збіднені взаємини з іншими, як вдома, так і на роботі;

відчуття ізоляції, нерозуміння інших і іншими;

відчуття дефіциту підтримки з боку сім’ї, друзів і колег.

Ключовим компонентом розвитку синдрому згоряння є стрес на робочому місці: невідповідність між особистістю і пропонованими їй вимогами.

До організаційних факторів, які сприяють згорянню, відносяться наступні:

високе робоче навантаження;

відсутність або дефіцит соціальної підтримки з боку колег і начальства;

недостатня винагорода за роботу, як моральна, так і матеріальна;

неможливість впливати на прийняття важливих рішень;

двозначні або багатозначні вимоги до роботи;

постійний ризик штрафних санкцій (догана, звільнення, судове переслідування) ;

одноманітна, монотонна і безперспективна діяльність;

необхідність зовні проявляти емоції, які не відповідають реальним, наприклад, необхідність емпатичним;

відсутність вихідних, відпусток та інтересів поза роботою.

До професійних факторів ризику відносять альтруїстичні професії, де сама робота зобов'язує надавати допомогу людям (лікарі, медичні сестри, соціальні працівники, психологи, вчителі і навіть священики). Також сприяє розвитку згоряння і робота з важкими клієнтами. У медицині це геронтологічні, онкологічні пацієнти, агресивні і суїцидальні хворі, пацієнти із залежностями. Останнім часом концепція синдрому емоційного згоряння розширилася на спеціальності, де контакт із людьми взагалі не характерний (наприклад, програмісти).

 

 

Якщо ідентифікованим пацієнтом (членом сім’ї, з яким пов’язують основні проблеми сім’ї його рідні) є дитина, спільна сімейна терапія може розгортатись у такій послідовності [12]:

• попередня фаза, або фаза орієнтації, коли з’ясовується проблематика сім’ї; у відсутності дітей батьків ознайомлюють з певними аспектами майбутньої роботи, зокрема з необхідністю дати дитині висловитися і, можливо, піти на окремі, хоча б не-

значні, поступки щодо неї;

• фаза центрації на дитині, коли встановлюється максимальний контакт із дитиною, щоб вона почувалася захищеною і могла висловити власну думку з приводу того, що відбувається в сім’ї;

при цьому важливо з’ясувати, у чому батьки готові поступитися за вимогою дитини, для того, щоб вона відчула, що можливі зміни на краще;

• фаза батьківсько-дитячих стосунків, коли діти можуть відкрито висловлювати свої почуття до батьків; тут важливо надати можливість і батькам, і дітям висловити власні негативні переживання, роблячи акцент на їх позитивному аспекті;

• фаза батьківської взаємодії, коли обговорюються проблеми у взаєминах подружжя; при цьому терапевт інтерпретує висловлювання батьків іноді з позиції дитини або заохочуючи дитину передати власне сприйняття подій, що відбуваються.

Якщо при цьому в сім’ї є кілька дітей, у відносинах між якими існує ворожість, то настає:

• фаза дитячої взаємодії, коли члени сім’ї разом обговорюють причини проблем у стосунках між дітьми;

• завершальна фаза, коли симптоми сімейного благополуччя зникають або втрачають травмуюче значення.

Після цього реальний досвід стосунків у сім’ї дедалі більшою мірою відповідає ідеальній моделі сімейних взаємин, відповідно до якої:

- усі члени сім’ї, включаючи дитину, рівноправні;

- кожний може і вміє висловлювати власні почуття, які відчуває в той чи інший момент до інших членів сім’ї;

- члени сім’ї не оцінюють негативно один одного, а вислуховують іншого, намагаючись зрозуміти його почуття;

- члени сім’ї не згадують неприємне минуле, спираються на принцип “тут і тепер”, хвалять добрі справи і вчинки кожного;