Розвиток психології в Україні

 

Вступ

Зародження психології як науки

У складі Російської імперії

Психологія в Галичині

Психологія у радянський період

Психологія в еміграції

Сучасний стан психологічної науки

Література

 

 

Термін «психологія» вперше з’явився у науці в 16 ст. Слово «психологія» походить від грецьких слів: «psyhe» – «душа» и «logos» – «наука». Отже психологія – це наука про душу.

Пізніше в 17-19 ст. психологія значно розширила сферу своїх досліджень і почала вивчати діяльність людини, несвідомі процеси, хоча й зберегла свою назву.

Розглянемо детальніше, що є предметом вивчення сучасної психології.

Психологія, початково була наукою про душу і про душевні явища, акти та функції, їх виникнення, перебіг і розвиток. З часу звільнення психології від метафізики – це наука про процеси волі, почуттів та розуму у свідомому й несвідомому житті людини у їх взаємопов’язанні й структурній цілості, про фізично-фізіологічну основу цих процесів і про природні індивідуальні нахили людини до психічних переживань та актів. З поширенням поля досліду це також наука про психічні закономірності взаємовідношення людей між собою та їх співжиття у соціальних групах (соціопсихологія).

 

 

Приблизно до пол. 19 ст. психологія залишалася інтегральною частиною поодиноких філософських систем, яка не відокремилася в окрему науку. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філософії-психології в Україні вже у княжі часи: київський митр. Никифор (†1121), розвиваючи у своїх богословсько-філософських творах християнську тезу про подвійну – душевно-тілесну – природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п’яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки в часи татаро-монгольської навали завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з’являється у 16 ст. у полемічно-філософських писаннях І. Вишенського. Систематичніше психології присвячено увагу в Київській колегії, згодом у Києво-Могилянській Академії. Курс психології читав І. Ґізель (1600-1683), а проф. Академії Л. Баранович (1620-1693) та Й. Ґалятовський (†1688) приділяли увагу психології у своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем (1681-1736), який виявився також прихильником душевно-тілесної «двоїстости істини», навчання раціональної психології переноситься до Слов’яно-Греко-Латинської академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, український філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням на внутрішньому «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» – живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» – душевно-невидимої і тілесно-видимої, – Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зовнішній плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини.

 

 

Перші матеріалістичні елементи у психологічних підставах філософської системи зустрічаються у Я. Козельського (1729-1795?), який навчав, що дії людської душі пов’язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріалістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького (1761-1811), для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріального світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій (1764-1829), доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці проф. Київського університету І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича (1827-1874), який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював роль почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.

О. Новицький, перший проф. філософії Київського університету (1834-1850), ввів також викладання психології й написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціатором відокремлення психології як окремої науки від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психофізичного дуалізму, Новицький вказував на нервово-фізіологічну основу пам’яті, поєднуючи досвід і дослід з самоспостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціальною роллю уваги. Проте у зв’язку з реакційним обмеженням викладів філософських наук в університетах Російської імперії у 1850-х роках розвиток наукової психології припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850). С. Гогоцький (в 1851-1886 pp.) та О. Козлов (у 1876-1887 pp.), які повернулися до раціональної психології в рамках загальної філософії. З важливіших психологічних праць з’являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого». Новий поворот у психології в Україні з наголошенням на експеримент пов’язаний з російським природознавцем І. Сєченовим, що працював у Одеському Університеті (1871-1876) і як засновник російської фізіологічної школи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник проф. Харківського університету П. Ковалевський (1849-1923) заснував у 1880-их pp. першу в Україні дослідну психологічну лабораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лабораторія постала 1895 в Одесі за ініціативою М. Лянґе, проф. Одеського