Розвиток психології в Україні

 

 

У Галичині психологія була пов’язана до 1939 з польським вченими, професором Львівського Університету, зокрема з К. Твардовським, який у 1901 р. заснував першу польську психологічну лабораторію. На Україні науку він мав посередній вплив через своїх учнів – українців, з яких найвідоміший С. Балей (1885-1952), що в перший період своєї діяльності досліджував психологічні творчості Т. Шевченка і дав перший український підручник «Психологія на Західних Українських землях», професор педагог психології Таємного українського університету у Львові (1921-1925) і Варшавського університету (з 1928).

 

 

У СРСР перше десятиліття під радянською владою психологія розвивалася однобічно, винятково як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідей на подразнення з виключенням актів волі. Рефлексологія була відома й на Заході як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СРСР, і зокрема в Україні, питання психології було зв’язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріалізмом, стала ортодоксальною наукою. Центром української рефлексології був Харків з Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (УНДІП) ; найвизначнішим її представником був психіатр В. Протопопов, який, щоправда, визнавав ще сам «суб’єктивну сторону особистості», отже психіку, але психологію вважав за зайву науку, бо психіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самого погляду тримався й другий харківський психіатр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді – «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом. Такий самий інститут у Києві заснував психіатр А. Володимирський, що один з перших в Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей. У Київському інституті народної освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку; Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павлівську теорію умовних рефлексів при вихованні дітей. У Харкові виходив «Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925-30). Щойно у 1930-их pp. почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем; сама рефлексологія була визнана «вульгарною спробою біологізувати соціальні явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, радянські вчені приймали автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям; зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишалася матеріалістичною з запереченням субстанціальності незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомості, як продукту природи й історії. Психологія в СРСР була узалежнена від офіційної доктрини діалектичного матеріалізму і навіть від ужиткової доцільності, зумовленої потребами внутрішньої політики. Поворот від механістичної рефлексології до психології наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомості, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соціалістичному будівництву; зокрема, не дослідивши проблеми свідомості, не можна зрозуміти ні соціалістичного змагання, ні ударництва». Поворот до психології, був найґрунтовніше аргументований Г. Костюком (з 1945 дир. науково-дослідного Інституту психології у Києві, головою української секції Всесоюзного товариства психологів, упорядник і основний автор першого українського підручника психології для вузів), що на основі матеріалістичного монізму тлумачив свідомість як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (*1895; з 1930 – завідувач кафедри Одеського університету), який підкреслив індивідуальність свідомості, що належить конкретному суб’єктові.

Відтоді психологічні досліди розчленувалися на різні ділянки, чому сприяли різні дослідні інститути, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований у 1937 р. Психоневрологічний науково-дослідний інститут, психологічний відділ науково-дослідного інституту педагогіки Народного комісаріату освіти УРСР, Інститут праці, науково-дослідний інститут дефектології), у яких головну увагу присвячували захворюванням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набрав Київ, де 1944 створили першу самостійну кафедру психології; у 1945 р. постає Науково-дослідний інститут псилохогії Міністерства освіти УРСР, основним завданням якого були координація праці українських дослідників. Інститут мав відділи загальної психології, дитячої психології, психології навчання, психології виховання, психології політехнічного навчання, психології професійної освіти і праці, спеціальної психології; видавав «Наукові записки», тематичні збірники, науково-популярну літературу. У 1959 р. створено українську