Розвиваюче навчання

 

Вступ

РОЗДІЛ І. Проблеми розвитку особистості та їх значення для виховання

1.1 Поняття про особистість, її розвиток та формування

1.2 Роль спадковості, середовища й діяльності в розвитку особистості

1.3 Взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх умов розвитку

1.4 Внутрішні суперечності як рушійні сили розвитку

1.5 Виховання, навчання і розвиток особистості

РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИВАЮЧОГО НАВЧАННЯ

2.1 Розвиваюче навчання: генезис ідеї і сучасна практика

2.2 Проблемне та проблемно-розвиваюче навчання

2.3 Навчання і розвиток

Висновок

Використана література

 

 

Важливу роль в теорії і практиці освіти відіграють зміст, принципи і методи навчання. Сьогодні вже саме життя вимагає розробки і впровадження диференційованого підходу до освіти, активних прийомів, форм і методів навчання. В Законі України «Про освіту» (стаття 35) наголошується на тому, що загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів. Нині в Україні відбувається становлення нової системи освіти, яка зорієнтована на входження в єдиний світовий освітній і інформаційний простір. Цей процес супроводжується істотними змінами в педагогічній теорії і практиці навчально-виховного процесу.

Зміна місту освіти на сьогоднішньому етапі розвитку школи веде до зміни її технологій, надає їй особистісної спрямованості.

Головним завданням є не тільки дати дітям суму знань, але навчити спілкуватися, вирішувати проблеми, знаходити вихід із нестандартної ситуації – іншими словами, – навчити найвищому із мистецтв – мистецтву жити.

Реформування освіти в Україні передбачає інший підхід у конструюванні змісту освіти – цінність змісту ставиться в залежність від того, наскільки він сприяє застосуванню методик, які формують творчу, мислячу особистість.

Сьогодні навчання розглядається як багаторольовий процес. «Акцент на цьому виключно важливий для подолання побутової авторитарної парадигми навчання, де панує монофункціональний підхід до дитини, яка розглядається і оцінюється лише з боку навчальних досягнень», – стверджує О. Я. Савченко.

В наш час виникає суперечність між наростаючим об'єктом інформації і обмеженими сторонами навчання, яка викликає необхідність постійного вдосконалення навчального процесу. В останні роки поряд із змінами програми ведеться пошук надійних шляхів розвиваючого навчання. Він здійснюється в основному в 3 напрямках: в області програмного, програмованого і диференційованого навчання. Важливе значення надається проблемному навчанню, основна мета якого, як відомо, полягає у збагаченні активного ставлення учнів до оволодіння знаннями, інтенсивного розвитку їхньої самостійної пізнавальної діяльності та індивідуальних творчих здібностей. Проблемне навчання являється основним засобом активізації розумової діяльності учнів, розвитку в них тяги до знань і бажання вчитися. Одночасно воно є умовою творчих здібностей школярів.

 

 

Дитина уже зі свого народження всіма своїми особливостями (будова тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку – можливість розвитку інтелекту, будова руки – перспективу використання знарядь праці тощо) підтверджує свою належність до людського роду, що фіксується в понятті “індивід”.

Індивід (лат. individuum – неділимий) – людина як представник людської спільноти, соціуму (групи, класу, нації тощо).

За сучасною класифікацією людей індивід займає проміжне становище (людина, індивід, особистість, індивідуальність). Це поняття, не будучи ще суто соціальним, все-таки містить у собі більше соціальних особистостей, ніж ним володіє біологічна сутність. Індивід є суспільно-історичним утворенням, здатним діяти усвідомлено. Характеристика його передбачає сукупність природних задатків, набутих знань, соціального досвіду, які виявляються у поведінці та діяльності.

У дитини, як і в дорослої людини, співіснують біологічні й соціальні якості, що характеризують її як біологічну істоту [8, 47].

Біологічні якості – все те, що охоплюється поняттям “організм”. Вивчається дитячою фізіологією, яка виявляє причинні зв'язки між функціями організму б період його росту.

У розвитку дитини є два періоди інтенсивного росту тулуба і формування скелета. Перший відбувається у 6-7-річному, другий – у 13-14-річному віці. Під час першого періоду хлопчики ростуть швидше, ніж дівчатка, під час другого – дівчатка випереджають хлопчиків на 1-1, 5 року, але згодом хлопчики знову випереджають дівчаток за показниками фізичного розвитку – стають вищими, сильнішими.

Паралельно з ростом організму відбувається процес статевого дозрівання. У 6-7-річному віці спостерігається перше зацікавлення своєю та протилежною статтю, у 13-14 років настає період статевого дозрівання. Він проходить три стадії: допубертатну (лат. pubertos – статева зрілість), якій властивий усталений інтерес до протилежної статі, пубертатну (поява здатності до запліднювання у хлопчиків і дітонародження в дівчаток), постпубертатну (здатність до нормального статевого життя). До біологічного в людині відносять і процес акселерації (прискореного розвитку; лат. aseleratio – прискорення).

Біологічний розвиток тісно пов'язаний з виявом якостей та особливостей, які не належать до біологічної природи людини. Так, з 1, 5-місячного віку дитина починає усміхатися, коли бачить інших людей, потім поступово вчиться розмовляти, набуває навичок поводження з різними предметами. Згодом вона починає засвоювати знання, моральні норми та правила. Характерно, що мова, навички, звички, поведінка у дітей, які живуть у різних соціальних та побутових умовах, відрізняються. Це свідчить про те, що риси і якості людей не програмуються біологічно, а формуються в процесі життя, характеризуючи її