Селянське самоврядування versus селянська бюрократія: до питання модернізації аграрного ладу в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок XX ст.) | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Державне управління

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

15

Мова:

Українська

Оцінка:

«нормувались» ст. 51, 78, 84 «Загального положення»: сходам належали розпорядчі функції, вони мали проводити «поверку й учет» дій посадовців; «жалування» останні за виконання своїх обов’язків отримували з «мирських» сум (ст. 123, 179), які формувались за рахунок «мирського» податку (ст. 182) (стягувався паралельно з «казенним», а з 1864 р. ще й земським, витрачався на потреби «громадського управління»). Законодавець по суті провокував «конфлікт інтересів» у відносинах між селянською бюрократією та сходами: селяни зі зрозумілих причин прагнули «здешевлення» утримання останньої, сходи мали право контролювати її дії, разом з тим, вказані посадовці отримали право розпоряджатись «мирськими сумами» та волосним майном (ст. 84, 89), карати односельців за «маловажливі» проступки громадськими роботами (до двох днів), штрафом (до одного карбованця), піддавати арешту (до двох днів) (ст. 64, 86). У свою чергу, «общества» отримали право скаржитись на дії своїх посадовців мирським посередникам та іншим адміністраторам (ст. 127) [33, 47-63]. Сумну картину «нормування» відносин між селянськими бюрократією та установами самоврядування доповнює наступне: коло обов’язків селянських посадовців і контроль за їх виконанням з боку адміністраторів більш високого рангу визначались офіційним, «писаним» правом, а відносини з селянським загалом, розбори у волосному суді – усним, звичаєвим правом. Обговорення «усіх справ» у волосному правлінні також дозволялось «словесне» (ст. 90). Як справедливо вказує О. Реєнт, закон не визначав, коли і за які провини селянські посадовці могли накласти покарання на односельців, по суті, це було «покарання без суду і закону», щодо селян застосовувалась «практично самовільна влада» [18, 375]. Якщо ж узяти до уваги, що пересічно самі старости та старшини, як і селянський загал, були практично безграмотними, стає зрозумілим, чому ця «самовільна влада» у реальному житті часто мала місце за участі писарів, яким старшина «довіряв» або з яким був у змові. Відтак, визначений у ст. 92 обов’язок волосного старшини наглядати за діями писаря ставав фікцією.

Архівні джерела та свідчення чиновників і представників громадськості другої половини ХІХ – початку ХХ ст. рясніють фактами щодо зловживань з боку селянської бюрократії, її корумпованості, часто за участі писарів, а також скарг селян на це. У 1863 р. В. Мещерський вказував: контролювати діяльність писарів малограмотні та безграмотні старшини були не в змозі, тому останні часто ставали виконавцями «повчань» писаря, «іграшкою» у його руках. Приміром, у Калединській волості Подільського повіту волосний старшина з писарем збирали у неділю все село та, напившись вина, танцювали перед селянами і примушували їх платити за це гроші. У Перхушківській волості, що на Звенигородщині, старшина постійно був у нетверезому стані й усю «владу» передав писарю – відставному чиновнику [21, 112]. У 1872 р. в Аккер- манському повіті на Бессарабщині Успенський староста та писар відібрали у кількох селян надільну землю [37, 1-7]. У Мінському повіті 1864 р., під час епідемії скарлатини, писар з волосним старшиною веліли старостам зібрати для них гроші і самі стали лікувати селян. Коли ж останні звернулись до волосного правління по «білети» до шпиталю, їх вигнали, пригрозивши покаранням. Тим часом епідемія поширювалась селом і навіть волостю. Селяни через місцевого священика звернулись до губернської адміністрації, прохаючи не вказувати їх прізвищ, бо «писар зі старшиною розорять їх майно» [38, 130]. У 1877 р. Кодрянські царани з Бессарабщини поскаржились на писаря Чернятинсь- кого, який під час волосних виборів виключив з числа виборців А. Дьячка, оскільки той «був грамотною людиною» [39, 1-16]. У 1879 р. Ярославське сільське «общество», що на Аккерманщині, викрило Плахтіїв- ського волосного писаря, який зробив фальшивий «приговор сходу», що ним «надавав собі» право управляти майном волості [40, 3-9]. 1883 р. у с. Боромлі Харківської губ. старшина Лозовий, разом із писарем Гузенком, «утаїли 100 тис. сріблом» [41, 3зв].

Крім зловживань волосного начальства, у купі з писарями, не бракує матеріалів щодо «неналежного» виконання старостами і старшинами своїх прямих обов’язків. Приміром, на Хотинщині 1873 р. у с. Синжери волосний старшина застосував тілесні покарання: 15 ударів різками та «кулаком у груди» щодо односельців, на що останні поскаржилися до губернського з селянських справ присутствія [42, 1]. Через брак досвіду у сільського старости, селяни платять вдвічі більше податків, зазначалося 1876 р. у матеріалах Бессарабського губернського у селянських справах присутствія [43, 2]. У с. Волонтирівка Аккерманського повіту Бес- сарабії 1882 р. ревізією було встановлено: такими, що узяли позики з волосних коштів, згідно волосної документації, числяться померлі [44, 27зв]. На початку 1880-х рр. селяни Чимишлійської волості (Бессараб- щина), поскаржилися до губернської адміністрації на зловживання старшини Чекатія та вимагали його звіту щодо сум, які перебували у нього «на руках», оскільки той спустошив касу взаємодопомоги [45, 6].

Вже перші ревізії селянських установ, здійснені на початку 1860-х рр. чиновниками міністерства внутрішніх справ, засвідчили: «по неразвитости сельского населения» мали місце чисельні зловживання волосних старшин і старост [46, 8зв]. Наприкінці 1860-х рр. очіль- ник міністерства внутрішніх справ П. Валуєв, проаналізувавши доповіді підлеглих, вказував на неефективність нової системи управління селом і доповідав імператору про загрозу руйнації усього сільського ладу в країні через це [22, 49]. Наприкінці 1870 – на початку 80-х рр. «на місця» з ревізіями були відряджені сенатори. Звітуючи про свою роботу на Київщині, сенатор О. у