Соціальний аспект торгівлі «Літературою для народу» на зламі ХІХ-ХХ ст. (на матеріалах Харківської губернії)

Від Харківського губернатора дозволи на ведення книжкової торгівлі намагались отримати представники різних верств населення. З проаналізованих клопотань, одне належало священику, 4, 8% складали запити дворян (у т. ч. з чинами колезького секретаря, надвірного радника), 7, 2% – купців, 10, 8% – колишніх військових (запасних писарів, фельдфебелів, унтер-офіцерів), 31, 3% – міщан, 44, 4% – селян. Частка селян не була переважною щодо інших, взятих разом, а з урахуванням не розглянутих клопотань, які також могли стосуватися торгівлі «народними виданнями» (без вказівок на це), то цей відсоток міг би бути ще меншим.

Претенденти на поширення народних видань питали про організацію як стаціонарної, так і нестаціонарної торгівлі, причому ані вони самі, ані представники влади не вживали спеціальних термінів, на кшалт «офень». Більш заможні прохачі з верств дворян, купців, міщан і селян подавали заявки на відкриття книжкових магазинів. Так, 1902 р. їх планували заснувати селяни у м. Харкові О. Кондратьєв і м. Валки Я. Белицький [13, 163, 270]. Були намагання використовувати потенціал власних, вже існуючих або нових торговельних закладів, додаючи книжкові відділи. Тверський просвітник М. Черенін зазначав, що продаж окремих видів літератури при торгівлі іншими товарами складав 3/4 загальноросійського стаціонарного книготоргового підприємництва. Така торгівля мала мізерний обіг, але забезпечувала контакт з широким колом публіки, яка відвідувала такі заклади [4, 411]. У Харківській губернії популярним було відкриття книжкових відділів у «паперових» крамницях з торгівлі письмовим приладдям. У 1890 р. дворянин Л. Язиков з м. Ізюм отримав дозвіл продавати у такому магазині підручники та дитячі книжки [14, 1]. У 1902 р. подібні свідоцтва були видані міщанкам Харкова та Куп’янська [15, 163, 268-272] та харківському купцю С. Новікову при його «торгівлі шпалерами і письмовим приладдям» [13, 254]. Купець В. Руденко у магазинах іграшок хотів торгувати «книгами, які відносяться до ігор», книжками про звірів та дитячими казками [13, 256]. Були й екзотичніші прохання: ахтирському купцю Д. Соменку у галантерейному магазині дозволили торгувати календарями, підручниками та «духовно-моральними казками» [13, 7]; відставному фельдфебелю Ф. Колоту у посудній лавці – календарями [13, 23]; білопільській міщанці М. Запаровій «при бакалійній торгівлі» – релігійно-моральними брошу-рами, календарями та творами російських письменників [13, 39]; богодухівському купцю І. Масленнікову у бакалійному магазині – підручниками [15, 183]. Проте, в більшості заяв йшлося про можливість ведення нестаціонарної книжкової торгівлі – розносного чи розвізного продажу друкованих видань (часто у купі з різним крамом) зі столиків і рундуків на ярмарках, базарах, вулицях, площах та інших публічних місцях. Наприклад, у 1902 р. міщанину О. Родіонову дозволили торгувати у роздріб «книгами і картинами лубочного для народу виробництва» на базарній площі м. Ахтирки і на сільських ярмарках [13, 87].

Серед прохачів були вихідці з Харківської, Чернігівської, Полтавської, Подільської, Рязанської, Тульської, Курської, Олонецької, Орловської, Уфімської губерній та Області Війська Донського. Прибулі росіяни у заявах вказували, з якого часу і за якою адресою мешкали у Харківській губ. ; можливо при видачі дозволу на ведення книжкової торгівлі перевага віддавалася не заїжджим комерсантам, а тимчасовим чи постійним мешканцям Харківщини. 58, 6% селян – претендентів на заняття книготорговельним промислом – походили з українських губерній. Звертає на себе увагу підвищення промислової активності українського селянства, яке поривало з сільським господарством або намагалось поєднувати різні заняття. 60, 9% бажаючих займатися «промисловою діяльністю у вигляді книжної торгівлі», продовжували проживати у своїх селах і невеличких містах, а ще 39, 1% переїхали до міст. Так, протягом 1903 р. губернатору надійшли відразу три клопотання, написаних в однаковій манері, одним і тим же почерком (ймовірно, існували писарчуки, які спеціалізувалися на складанні таких клопотань, адже це непоодинокий випадок), з кострубатими підписами – від двох селян з різних сіл Чернігівської губ. та одного з Полтавської. Всі мешкали у м. Суми і хотіли торгувати у рознос книгами і картинами «з видами монастирів, церков та воєнних дій» по ярмарках і базарах Російської імперії. Вихідець з Полтавщини П. Ткаченко 8 років займався розносною торгівлею галантерейним товаром у Ахтирському повіті, маючи квартиру у Краснопіллі [16, 23]. І. Федосенко й О. Бабичев 5 років провадили «торговельну справу розносним товаром» на Сумщині, а до того – у різних повітах Харківської і Полтавської губ., відлучаючись щорічно з 1 травня до 1 серпня додому для збирання хліба [16, 14-17зв., 23-26]. Селянин Харківської губернії А. Самсоненко з 1902 р. мешкав у Таганрозі, а 1908 р. безрезультатно намагався отримати дозвіл на торгівлю книгами у Сумах [15, 94, 96].

Для торговців народними виданнями найбільш комерційно привабливою була