Соціальний аспект торгівлі «Літературою для народу» на зламі ХІХ-ХХ ст. (на матеріалах Харківської губернії)

Отримувати губернаторський дозвіл мали й самі видавничі фірми, а також громадські установи та представники церкви, оговорюючи кандидатури продавців. Так, 1902 р. правління фірми І. Ситіна воліло бачити розповсюджувачем своїх видань селянина Тульської губернії Д. Заморського [13, 101], 1904 р. правління Харківського товариства поширення у народі грамотності просило дозволити розносний продаж народнихвидань по селах губернії харківському мешканцю, селянину Г. Бондарєву [17, 1, 7], окреме клопотання товариства стосувалося можливості вести продаж такої літератури у м. Харкові [16, 80-82]. У 1893 р. священик слободи Терни Л. Прядкін просив благословення на влаштування при школі невеличкого книжного складу для продажу книг «релігійно-морального і патріотичного змісту» [18, 1-1зв. ]. У 1902 р. Харківська єпархіальна рада з місіонерських справ, піклуючись про поширення брошур «протисектантського» змісту, хотіла бачити своїм книгоношею 36-річного селянина м. Валок Т. Уса [13, 19]. Поліцейську перевірку за встановленою процедурою проходили й висуванці земства: довідки збиралися на претенденток на посаду завідувачки книжним складом Лебединської земської управи: 1894 р. – дочку протоієрея С. Ходську, 1898 р. – дружину титулярного радника О. Хомську [19, 8-16].

М. Черенін у 1909 р. писав про необхідність притягнення до провінційної книжної торгівлі жінок, які хотіли б замінити бездіяльність на життя, сповнене «цікавого й серйозного змісту» [4, 14]. Мабуть, широкого розголосу не отримував факт, що жінки цим вже займалися (за проаналізованими документами, принаймні з 1902 р.), причому з суто комерційних міркувань. Серед знайдених 10 жіночих приватних клопотань, 3 належали селянкам і 7 – міщанкам. Чотирьом прохачкам було відмовлено. 1902 р. – селянці А. Чернишовій, яка у 1898 р. приїхала до м. Ахтирки з Уфімської губ. з чоловіком – військовим фельдшером, й хотіла підзаро- бити торгівлею книжками, але виявилася неписьменною [13, 51, 53]. У 1903 р. та ж доля спіткала й селянку Курської губ. Ф. Дубініну, яка просила видати їй свідоцтва на право торгівлі у с. Барвенково Слов’янського повіту «дрібними книжками» у рознос і на місці у базарні дні [16, 78]. Навряд чи існувала станова дискримінація, адже у 1902 р. дозвіл на продаж у власному галантерейно-паперовому магазині відривних стінних календарів отримала 39-річна селянка Рязанської губ., мешканка м. Харкова з 1894 р. П. Корміліцина [13, 266]. До того ж не щастило не тільки селянкам. Так, 1902 р. у відкритті книжкового магазину у м. Харкові було відмовлено домашній наставниці Г. Чаплигіній [13, 150] (через рік її колега С. Алимова відкрила такий заклад у м. Суми [16, 58]), а 1908 р. – дружині почесного громадянина О. Протопоповій, яка бажала розносити книги у Харківському повіті [15, 13].

Причини відмов у видачі свідоцтв на право книжкової торгівлі наявні документи містять не завжди, як, наприклад, у випадках з клопотаннями міщан: В. Рудя, який 1902 р. хотів торгувати у м. Ахтирка та загалом по губернії [13, 207] та О. Кангеларі, який, маючи газетний кіоск у м. Білгороді, 1906 р. бажав відкрити книжний магазин у м. Волчанську [20, 12-13]. Несталим був відсоток позитивних відповідей на селянські заяви: доля єдиного знайденого клопотання за 1892 р. невідома [21, 1]; з поданих 1902 р. були задоволені 88, 2%, 1903 р. – 77, 8%, 1906 р. – жодного, 1908 р. – 14, 3%. Пояснення різкого збільшення кількості відмов у роки революції та реакції можна вбачати у владній пересторозі перед поширенням антидержавних видань у селянському середовищі. Прискіпливо перевірялася політична благонадійність, як у випадку з козаком М. Гальченком, який у 1906 р. клопотався про відкриття книжної крамниці у м. Люботин. Валківський повітовий справник підозрював, що невідомий йому прохач переслідує «якісь інші цілі», адже, на його погляд, для міста було досить старих місць «млявого» продажу книжок на станції та базарі. Харківський пристав відзначав, що 43-річний М. Г альченко у Харкові мешкав близько 10 років, отримав домашню освіту, був православним і мав добрі моральні якості, але у 17 років притягувався до відповідальності за агітацію і читання, що ображали Височайше ім’я, тому на його «свідоме ставлення до справи» не можна було розраховувати [20, 12-13]. У вересні 1908 р. Старобільський повітовий справник повідомляв до губернаторської канцелярії, що купцю П. Мягкову за всіма параметрами можна було б довірити торгівлю книжками, але клопотання від його імені подав його неблагонадійний 23-річ- ний син Дмитро, який вже притягався до відповідальності за те, що без дозволу розпродував народні календарі, разом з аптекарем Дончиком і селянином За- рубієм [15, 199-199зв. ]. Власті ретельно стежили й за дотриманням умов відкриття книжкової торгівлі – у грудні 1908 р. була заборонена діяльність книжкового складу, без дозволу відкритого надвірним радником, дворянином М. Прокоповичем [15, 29б-29бзв. ].

М. Черенін писав про моральні зобов’язання торгівців у провінції, де продаж книжок мав бути