Соціологія: тези лекцій

Здоровий спосіб життя – це спосіб життя, при якому наявна повнота входження особистості в різні способи і форми діяльності, гармонійного поєднання соціального та біологічного в розвитку людини, ступінь соціально-біологічної адаптованості.

 

Категорії способу життя

 

ЕкономічнаРівень життя

СоціологічнаЯкість життя

Соціально-нсихологічнаСтиль життя

Соціально-економічнаУклад життя

 

Становлення медичної соціології й соціології здоров'я тісно пов'язане з досягненнями не тільки медичних наук (соціальна гігієна, епідеміологія, організація охорони здоров'я й ін.) і соціологічних (соціологія родини, соціальна робота, інвайронментальна соціологія, феноменологія й т. д), але й таких, як психологія, семіотика, культурологія, антропологія, економіка й ін.

Валеологія (від лат. vаlео – бути здоровим) – комплексна наука про здоров я, яка вивчає фізіологічні та психологічні можіивості людини закономірності їх розвитку, а також способи вдосконалення з метою укріплення фізичного, психічного та соціального здоров'я. Термін ввів І. І. Брехман. Близькою до валеології за методами та за вивченням проблем є санологія.

Санологія («санус» – здоровий) – наука про суспільне здоров я як суспільне багатство та потенціал суспільства щодо охорони, укріплення, примноження та збереження здоров’я. Термін ввів Ю. П. Лісіцин.

Профілактика – система діяльності направлена на охорону здоров 'я населення.

 

Різноманітність поглядів на хворобу та медицину

Номенклатура хвороб може варіюватися від одного суспільства до іншого. І той саме стан може сприйматися в одних суспільствах як хвороба, а в іншіх – як нормальний стан. Так, у сучасному західному суспільстві булемія вважається хворобою, тоді як у Древньому Римі обжерливість і викликана нею надлишкова вага сприймалися як аристократична практика. Те, що сьогодні в США трактується як синдром хронічної перевтоми, в XIX столітті називалося неврастенією. Те, що з ХІХ століття на Заході стало сприйматися як божевілля, колись вважалося нерозумною поведінкою, а ще раніше – формою релігійної одержимості.

В сучасних західних суспільствах основними експертами з хвороб є медики. Їм належить право називати хворобу, встановлювати причини її походження, констатувати зв’язок між природою хвороби та способом життя людини, котра захворіла. Це право медикам надано самим суспільством, перед лицем якого представники медичної професії вже досить давно утвердили свій авторитет. За словами Мішеля Фуко, медик займає в межах будь-якого суспільства, будь-якої цивілізації зовсім особливе положення: він повсюдно є предметом суспільної уваги й майже завжди незамінний. Слово медика не може прийти «з нівідкіля»: його значимість, еффективність, терапевтичні можливості й загальні умови існування як слова самої медицини невід’ємні від статусу певної особи, що його артикулює, проголошує, стверджує законне право зменшувати страждання й запобігати смерті». Те, що право формулювати уявлення про хвороби в межах західних суспільств належить саме професіональним медикам, може бути пояснено, насамперед, економічними причинами. «Статус медицини на кінець XVIII і початок XIX ст. перетерпів глибокі зміни, що пояснюються насамперед тим, що здоров'я цивілізації стало однією з економічних норм індустріального суспільства».

Тим часом це зовсім не свідчить про те, що всі представники суспільства абсолютно поділяють медичні уявлення про хвороби й не мають власних. Деякі радикально налаштовані західні інтелектуали, такі, як, наприклад, соціолог Іван Іллич стверджують, що лікарі ледве не обманом переконали широку громадськість, начебто можуть діагностувати й лікувати хвороби, тоді як хвороби насправді обумовлені соціальними чинниками, такими, як раціон харчування, умови роботи, житлові умови й гігієна, і видужання наступає тільки при поліпшенні соціальних умов. Лікарі, стверджує Іллич, по суті, приховують дійсні причини нездоров'я, що сприяє його вкоріненню, а багато видів лікування приносять більше шкоди, чим є корисними, і відволікають від справжніх причин хвороб у суспільстві.

Медичні вірування – поширені в певному суспільстві когнітивні вірування (переконання) і установки поведінки, що стосуються причин і умов хвороби і здоров'я. У соціології медицини вивчаються переважно буденні уявлення про детермінацію розладів і хвороб, що широко варіюють в різних спільнотах і соціальних групах

Високий рівень освіченості дозволяє більшості європейців, росіян і північнооамериканців сприймати основні елементи медичних уявлень про хвороби, але неможливість повного засвоєння спеціальних медичних знань залишає для них можливість внутрішньо не погоджуватися із цими уявленнями або попросту нічого не знати про них. Це, у свою чергу, свідчить, що навіть у рамках тих суспільств, які прийнято вважати індустріальними, а, отже, і освіченими, завжди існує простір для розвитку інших уявлень про хворобі, тобто уявлень, які можна було назвати «традиційними». Медична антропологія як соціально-гуманітарне знання звикла приділяти найпильнішу увагу таким уявленням.

Маючи справи з повсякденним життям людей, антропологи акцентують увагу на тім, що хвороба може бути не лише патологічним станом людського організму або психіки (саме таким є біомедичний підхід), але й порушенням звичного ритму життя окремого індивіда або суспільства.

Одним з перших, хто сформулював такий підхід до розуміння хвороби, був Марсель Мосс. У своїй роботі «Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть» (1926) вона показав на прикладі Австралії й Нової Зеландії, як неповага індивідом соціальних норм може призвести до смерті. Під впливом магії або здійсненого гріха в людини виникає усвідомлення розриву зв'язку із соціальним оточенням і почуття виключення зі співтовариства, що приводить до думки про неминучу смерть. Уже сама ця