Специфіка становлення сучасної української політичної еліти

 

 

В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття „політична еліта” та її ролі в суспільстві – функціональний і цілісний. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями, діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою В. Бакірова, який зазначає, що коли певні рішення „мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами”. Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних дій). Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. 

Хоча заради істини треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високо-індустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто – мало поступається еліті загальнонаціональній. Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта (особливо загальнонаціональна) надто строката, динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє. 

Зрештою, якщо дотримуватися точки зору італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: „левів” і „лисиць”, то в сучасній Україні домінує саме другий тип („лисиці”), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної „вибити” із суспільства максимум вигоди. Тепер щодо питання про українську еліту загалом, про основні проблеми її формування і функціонування. Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади) ; ліберальну (еліту демократичного розподілу влади) ; домінантну (еліту демократичної орієнтації) ; демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) – чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження. 

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти. Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л. Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри. Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові,