Специфіка становлення сучасної української політичної еліти

Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави. Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато представників еліти „дориваються” до влади як до самомети, але, лише здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють. Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта. В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як: свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави, державного регулювання (втручання), тим менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в Україні – це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл. Це не важко зрозуміти, бодай ознайомившись з останнім складом Верховної Ради України та місцевих органів влади. Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики – інтелігенти, що представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли, але й були відтиснуті. 

Найяскравішим підтвердженням цього є фактичний розпад НРУ, розпорошеність націонал-демократичних сил. І це тоді, коли ще у 1990-і роки нова українська еліта починала формуватися найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку „відтерли” від реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім недавно жодного відношення до практичної політики, політичної діяльності не мали. Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням. Багато проблемних питань щодо української еліти виникають у контексті демократії, очікуваної демократизації українського суспільства. Історичний досвід засвідчує, що будь-які розмови про якусь ідилічну, „безмежну” демократію як особливу форму народовладдя не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу М. Бердяєв писав: „Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати кращим, обраним особистостям, на яких лягає велика відповідальність і які покладають на себе великі обов’язки. Однак ця влада має бути іманентною народові, його власною потенцією, але не чимось нав’язаним йому ззовні, поставленою над ним”. Безумовно, влада не може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже за століття повністю не лише дискредитував, але й завдав величезної шкоди: людям втлумачили, що влада меншості – то велика біда, то – нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею розпоряджається в інтересах більшості краща меншість.

 

 

За роки незалежності в Україні не була сформована певна «аристократія», яка прагнула б стати провідником для суспільного об'єднання та відродження України. Тому надзвичайно актуальним завданням подальших наукових досліджень є розв'язання проблеми формування національно та політично свідомої еліти, здатної створити й ефективно впроваджувати українську національну ідею. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася – ринковими трансформаціями, соціальними змінами управляють здебільш ті ж колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі на природні ресурси країну у глухий кут. 

Коли акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної еліти, то пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем’я філософів”. Якого рівня „філософи” керують українською державою зрозуміти не важко. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку М. Бердяєв: „Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість – аристократія чи погана меншість – охлократія”. Коли в цілому замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномена, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить проблематично.

 

Ашин Г. К., Понеделков А. В., Игнатов В. Г., Старостин А. М. Основы политической элитологии: Учеб. пособие. – М. : „Издательство ПРИОР”, 1999.

Бердяев Н. А. Философия неравенства. – М. : Политиздат, 1990.

Головатий М. Ф. Політична психологія: Навч. посіб. – К. : МАУП, 2001.

Головатий М. Ф. Соціологія політики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : МАУП, 2003.

Платон. Государство. Соч. Т. 3. Ч. 1. 473 Д.

Бабкіна О. В. Політологія: навч. посіб. / О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К. : ВЦ, 2006.

Михальченко М. Пошук лідерів: чесних, талановитих, справедливих / М. Михальченко // Політ. менеджмент. – 2006.

Пірен М. І. Публічна політична діяльність: навч. посіб. / М. І. Пірен. – К. : НАДУ, 2009.

Крюков О. І. Політико-управлінська еліта України як чинник державотворення: монографія / О. І. Крюков; за наук. ред. Е. А. Афоніна. – К. : Вид-во НАДУ, 2006.

Луговий В. І. Державне управління в Україні: реалії та перспективи: зб. наук. пр. / В. І. Луговий, В. М. Князєв. – К. : Вид-во НАДУ, 2005.

Цимбал Д. Політична еліта чи протоеліта Україні? / / Українська правда. 2008. № 2.

Фесенко В. Політична еліта України: протиріччя формування і розвитку / / Поліс. 2005. № 9.