Ставлення віруючих до виконання релігійних обрядів

Щоб детальніше розглянути ситуацію, пов’язану з молитовною практикою, звернімося до соціологічних опитувань. Одне з них було здійснене 1970 року працівниками кафедри історії й теорії атеїзму КДУ ім. Т. Г. Шевченка та Республіканським товариством «Знання» у селах Пе- речинського, Свалявського і Воловецького районів Закарпатської області (всього опитано 965 колгоспників (333 чоловіків – 35, 25% і 626 жінок – 64, 8%). Відповідно до його результатів, із 784 опитаних віруючих регулярно молилися 401, рідко – 282, не молилися – 101 осіб. Регулярно молилися переважно глибоковіруючі люди (із 123 опитаних – 108) 545. Особи, які рідко молилися, давали такі пояснення: «Молюся рідко тому, що зайнята роботою, інколи забуваю помолитися»; «молюся тому, що молилися батьки, але лише тоді, коли є вільний час». Але і в тих, хто молився регулярно, інколи домінували не духовні потреби. Так, домогосподарка К. (45 років, освіта незакінчена середня) казала: «Молюся, бо батьки говорили, що з молитвами легше спати»546. Молитва для частини віруючих переставала бути внутрішньою потребою і виходила з повсякденного вжитку. Багато хто молився лише у храмі, але й тут вони не виявляли ревності до молитви.

Чималий інтерес становлять соціологічні дослідження 1970 року в Івано-Франківській області, де було опитано 28 493 осіб. Їх проводили в три етапи: 1) на підприємствах і колгоспах; 2) у містах Івано-Франківську, Коломиї та Богородчанському, Верховинському і Снятинському районах; 3) обласне дослідження. Опитування здійснювали 6, 5 тис. інструкторів та анкетерів547. За даними обласного дослідження, 29, 6% опитаних вірили в Бога і лише 29, 8% із них вказали, що моляться щоденно. Соціологічні дослідження в цьому регіоні показали, що молилися 94, 8% опитаних віруючих, проте 24, 4% із них молилися зрідка або у важкі для них життєві моменти549. Проте лише 13% опитаних віруючих зверталися до Бога з проханням про прощення гріхів, а 36, 1% намагалися випросити у своїх молитвах допомоги в життєвих справах для себе і своїх близьких, 3, 2% – просили для колективу тощо. 13, 4% віруючих вважали молитву засобом порятунку душі, а 23, 4% – що молитва не задовольняє жодних потреб550. Як бачимо, у молитвах люди висловлювали здебільшого не власне духовні потреби, а матеріально-житейські.

Цю думку підтверджують і пізніші опитування. Згідно із соціологічним дослідженням відділу наукового атеїзму Інституту філософії АН УРСР 1983 року на Івано-Франківщині, 28, 6% з тих осіб, що вагалися між вірою та невір’ям, та 4, 5% із тих, що назвали себе віруючими, не молилися вдома, тобто не відчували потреби в особистому спілкуванні з Богом. Значення молитві не надавали відповідно 17, 9% і 3, 5%, інколи молилися у вільний час, 26, 9% і 18, 6% 551. 44, 7% із тих, що вагалися, та 10, 6% віруючих заявляли, що молитва не задовольняла їхніх потреб552. Як бачимо, осіб, які молилися, було менше, ніж віруючих загалом. За даними соціологічного дослідження на промислових підприємствах Львівщини (1970-і роки), 16% віруючих не молилися. У селах Львівської області, де було проведено опитування, не відвідували храми – 8%, не молилися – 5% осіб релігійної орієнтації553. Зрозуміло, що дані соціологічних опитувань неточні і відображають лише особливості та загальні тенденції у виконанні молитов віруючими. У центральних, східних та південних областях України кількість осіб, що молилися, була значно меншою.

Схожа ситуація склалася у СРСР загалом і в РРФСР, зокрема. За твердженням О. Дем’янова, який обстежував переважно Центральне Чорно- зем’я, у 1970-х роках близько 40% віруючих молилися вдома більш-менш регулярно, близько 48% – нерегулярно і близько 12% не молилися взагалі.

Упродовж 1940-80-х років кількість осіб, що знали офіційні молитви, невпинно зменшувалася. У 1970-х лише кожен десятий знав 3-4 молитви, близько двох третин – одну-дві. Зменшувалася і сама тривалість молитви. Багато віруючих лише хрестилися або й цього не робили555. Відомі молитви («Живий в допомозі» (Псалом 90), Богородице Діво, радуйся» («Хвалебна пісня Богородиці»), Символ віри) в селах пам’ятали нерідко лише кілька жінок похилого віку556. Систематичне читання молитов віруючі не вважали обов’ язковим, вони пояснювали це зайнятістю господарством, нестачею часу, нездоров’ ям, небажанням викликати невдоволення дітей тощо. У «Настольной книге священнослужителя» зазначалося: «... Доводиться стикатися з такими сумними фактами як незнання основних молитов і Символа віри, нерозуміння здійснюваних таїнств, а головне – відсутність інтересу до цього». Навіть у регіонах із найвищою релігійністю не всі віруючі регулярно молилися.

Несистематичні молитви в цей період стають для багатьох віруючих звичкою, якої не можна було подолати вже в 1990-х роках, коли релігійність почали пропагувати як вагому духовну цінність. Згідно із соціологічним дослідженням, проведеним Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України, систематично молилися вдома і в церкві менше половини віруючих, понад 15% – лише в храмі, близько 25% – лише тоді, коли вирішувалася їхня особиста доля чи доля близьких людей, і майже 12% не молилися взагалі559. Як бачимо, якісно (систематичність та інші показники) ситуація змінилася зовсім