Структурно-семантична й функціонально-стилістична специфіка синтаксичних одиниць у сучасній публіцистиці

У працях А. П. Медушевського з’ясовано відмінності між вставними і вставленими словами, словосполученнями і реченнями. Вставні, за А. П. Медушевським, виражають упевненість / невпевненість, оцінку висловленого, зв’язок думок, а вставлені вживаються для розкриття, пояснення якогось із членів речення, його уточнення [22, с. 354-355].

Б. М. Кулик наголошує, що вставними називаються такі окремі слова, групи слів і цілі речення, які вставляються в речення для того, щоб показати певне суб’єктивне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних ним думок, подати їх оцінку чи зауваження з приводу сказаного [15, с. 169].

На думку вченого, на відміну від вставних слів, словосполучень і речень, що виражають суб’єктивне ставлення того, хто говорить, до висловлюваної ним думки, вставлені слова, словосполучення і речення виражають такі додаткові повідомлення чи побіжні асоціативні зауваження, які поповнюють, уточнюють, розвивають зміст висловлення, вказуючи на якісь деталі чи нові факти, що не були передбачені в перший момент формування думки [15, с. 175].

Г. О. Козачук переконує, що вставні конструкції переважно виражають суб’єктивне ставлення мовця до висловленої думки, а вставлені структури містять додаткові повідомлення, зауваження, бувають поясненням до якогось із членів речення чи до речення в цілому. Дослідниця стверджує те, що на відміну від вставних конструкцій, вставлені не мають модальних значень, не вказують на джерело повідомлення, на зв’язок та послідовність думок тощо. Вони свідчать лише про побіжні зауваження, додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють зміст усього речення чи окремого його члена, а у зв’язку з цим вони не можуть починати речення, тому переважно стоять у середині або в кінці його [24, с. 365].

І. П. Ющук доводить, вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно й інтонаційно насиченим [31, с. 556]. Мовознавець акцентує увагу на тому, що вставлені слова та речення суттєво відрізняються від вставних слів і речень як своїм значенням, так і своєю інтонацією в усній мові, а також уживанням при них розділових знаків на письмі [31, с. 559].

Розглядаючи питання розмежування вставних і вставлених конструкцій, О. А. Войтова та Т. В. Крилова, услід за М. Каранською, Н. Валгіною, В. Бабайцевою, Є. Скобліковою, зауважують:

вставні та вставлені утворення мають деякі схожості, однак не можна їх ототожнювати, оскільки ці поняття самостійні, автономні і різняться не лише своєю цілеспрямованістю, а й структурними, семантичними, позиційними, інтонаційними характеристиками;

вставлені конструкції відрізняються від вставних не лише функціонально, лексико-граматичними особливостями в синтаксичному оформленні (порядок слів, характер внутрішньої структури тощо), смисловим значенням, а й унаслідок різного характеру інтенцій, що прагне реалізувати мовець;

зважаючи на самостійний інтонаційний контур та власний фразовий наголос вставлені конструкції можна охарактеризувати як інтонаційно-самостійні утворення на відміну від вставних;

вставлені конструкції можуть мати в своєму складі вставні, тоді як зворотне явище неможливе (цікаво, що ще зовсім недавно це твердження виглядало б абсурдом і самозапереченням, так як довгий час внаслідок сплутування або ототожнювання явищ вставності та парентезації досить часто поняття вставності «поглинало» поняття вставленості) ;

з погляду комунікативно-прагматичної лінгвістики вставний елемент визначається як компонент висловлення, що формує модальний план і реалізує певні комунікативно-прагматичні установки мовця; вставлений ж елемент, з однієї сторони, визначається як особливе синтаксичне явище, яке виходить за рамки і ускладненого, і складного речення, з іншої сторони ‒ як явище, що структурно ускладнює речення, до якого входить, а на рівні висловлення створює «двотекст» і виражає метакомунікативний зміст [3].

Різняться вставні та вставлені конструкції і місцем розташування у реченні, і вживанням відповідних розділових знаків.

Так, місце розташування вставних конструкцій в основному реченні довільне, проте найчастіше розміщуються вони на початку й у середині речення. Рідше зустрічаються в кінці його: Газик рвонувся вперед, замолов колесами, пішов, пішов і, нарешті, вибрався на рівне (О. Гончар) ; Міркував собі так: якщо мама ніколи не розповідають про це, то неспроста, мабуть (А. Головко).

Із розділових знаків, що виділяють вставні конструкції в реченні та відокремлюють їх від інших членів, переважають коми. Якщо вставні конструкції входять до складу відокремлених членів речення, то вони, як правило, не виділяються комами: Десь далеко, мабуть під Черніговом, глухо гули гармати» (О. Десняк).

Коли при вставних конструкціях є сполучники, які до них відносяться, то вони виділяються разом зі сполучниками: Але ж як не дійде, не проб’ється Кожущенко, то загине отут і він, Серьога, бо, як видно, надовго розгулялась хурдига.. « (О. Гончар) ; Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа (Л. Костенко).

Якщо ж сполучник відноситься до інших членів чи до всього речення, то вставна конструкція обов’язково виділяється комами і цим самим відмежовується від сполучника: Мокій... А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік... Або, нарешті, кажуть, берега дати... (М. Куліш).

Вставлені ж конструкції здебільшого виділяються дужками: Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірватись несила) Підняли тебе легко на дужії руки. Так, як