Стилістичні ресурси власне пареміологічних одиниць

Автор вдало послуговується насамперед власне пареміями, які в короткій і досконалій формі репрезентують найрізноманітніші думки і почуття, вирізняються максимальним змістовим наповненням. До того ж досить важливим моментом є ритміко-фонетична організація більшості з них, що загалом сприяє кращому запам’ятовуванню і відтворюваності, а в межах прозового твору надає йому певних ознак поетичності: Бо неспроста мовиться, що радісно береться, то смутно віддається [3, c. 12]; Але жінка має таки бути на взірець хутчій, ніж чоловік, хай би про неї не подейкували: баба гірша за скаженого їжака – хоч не вкусе, так наляка [3, c. 12]; Не люблю тих, у кого так ведеться, що хата й три дні не мететься [3, c. 12]; Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся [3, c. 15]; Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка [3, c. 6]; До Нінки Шарпачки, просила Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи [3, c. 16]; Тож і її Хома виглядав, як пан, котрий не жне, не косить, а жупан носить [3, c. 19]; Та щоб я там сам про себе й думав, та щоб там і люди про нашу сімейку казали, а в моєї Мартохи ума не трохи, та й я, Хома, теж не без ума! [3, c. 25] тощо. Наявність рими та ритмічність паремій надають контекстам особливого звучання. Пор. : Тих не люблю про кого кажуть: «Ой дав мені бог таку зателепу: коло вуха золотуха й на три вершки лепу» [3, c. 12]. Задля цього у власне пареміях подекуди спостерігаються відхилення від мовних норм: Говорила смілянська баба: вдарив у губу – перебив рахубу, – сиплються їй із рота приказки у відповідь на мою приказку [3, c. 11], де ненормативним є наголошення фонетичного слова у гýбу; Ага, пойняв, як то кажуть, чим дід бабу пройняв! [3, c. 30]. Ефект впливу на адресата досягається прередусім за допомогою евфонічних засобів, засвідчених у структурі паремії, з-поміж яких вирізняються римовані співзвуччя, алітерація, асонанс, що забезпечують ритмомелодику паремійних мікротекстів, яка сприяє їх кращому сприйняттю і як результат – запам’ятовуванню.

Паремії ситуативні, вони не тільки вживаються в конкретній ситуації, але й самі цю ситуацію моделюють чи означають. Замість довгого витлумачення ситуації такі усталені конструкції дають змогу описати її одним реченням, наділяють її потужним зображально-виражальним потенціалом.

Пареміологічні одиниці, засвідчені в романі Євгена Гуцала, ілюструють розмаїття тропів, з-поміж яких виокремлюється персоніфікована метафора: Заліз черв’як у хрін та й хвалиться, що йому добре [3, c. 11]; Заживемо з тобою, Хомо! Так заживемо, що про нас і кури говоритимуть [3, c. 17]; Знаєш добре, що тільки муха не боїться обуха [3, c. 22] тощо. Персоніфікована метафора виступає не лише як засіб «олюднення» тварин, але й для надання абстрактним явищам властивостей конкретних предметів: І хоч на дворі літо, а маєш під сорочку піддягнути теплу байку і теплі байкові сподні, хай дивиться Одарка Дармограїха, що ми не з тих, до кого просилися злидні на три дні, а їх усе життя вигнати не можна [3, c. 19].

У певному контексті паремійні одиниці збагачуються додатковими відтінками значень, асоціативним зв’язками. Актуалізація внутрішньої форми паремії сприяє поширенню та розгортанню паремійного образу. Структурно в тексті це виявляється через використання паремії у традиційній формі та повторному використанні в найближчому контексті її компонентів. Такі компоненти перебирають на себе смислове навантаження загальновідомої усталеної конструкції, що увиразнює основний образний компонент. Наприклад: Може, чули про вівсяну кашу, яка сама себе хвалить, а гречану люди хвалять? Присійбо, я, Хома Прищепа, ніколи не був вівсяною кашею, а все-таки вдався кашею гречаною, якій похвальба не завадить, бо то зовсім не похвальба, а правда найчистішої проби!.. [3, с. 33], де яскраво виражений гумористично характер метафоризації, зумовлений не лише прийомами трансформації та комізмом метонімічного перенесення, а й специфікою самої паремії (пор. : Вівсяна каша сама себе хвалить, а гречану люди хвалять).

Більшість паремій, художніми особливостями яких є метафора, що передається автором через розгорнутий контекст і використання в ньому окремих її компонентів, ґрунтується на перенесенні ознак основного образу усталеної одиниці на персонажа твору: Сказано в народі: орав чорт вовком – та й хліб їв. То чи не обернувся я нині на того вовка, яким чорт оре та ще сподівається і хліба з’їсти пухкого, питльованого – і мати до хліба всякого навару доста ненормованого? <... > Йду собі спроквола, про чортів гадкую, почуваюсь отим вовком, яким рогаті подеколи землю під хліб орють... [3, с. 35]. Метонімічна заміна компонента чорт → рогатий представлена і в іншому контекстуальному оточенні: Бо так і здається, що продав рогатому праведну душу свою [3, с. 35] (пор. : Продав чортові душу).

Особливу роль в