Сучасна мовна ситуація в Україні

На жаль, цих пропозицій послідовно не дотримуються. Покращення ганебної мовної ситуації в Україні можливе за суттєвим лобіюванням політичних сил, яким у боротьбі за владу на майбутніх парламентських виборах, буде не до мовних проблем. Звісно, можна розраховувати на включення до програм роботи партій питання функціонування української мови в державі. Проте, як свідчить досвід, це будуть лише пусті обіцянки задля підвищення рейтингової позиції партії та її лідерів.

Постановою Верховної Ради України було відкладено ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, принаймні до прийняття Верховною Радою України Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», який має передбачати реальний механізм захисту й утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.

Українське суспільство потребує закону для врегулювання проблем, що виникають у мовній сфері, для встановлення загальних засад мовної політики в Україні; визначення основних організаційних і правових основ використання в Україні державної мови та мов національних меншин.

Верховна Рада України розглядала два проекти Закону України «Про розвиток та застосування мов в Україні», а саме: Проект І. Р. Юхновського та спільний Проект М. Г. Баграєва, Л. Ю. Миримського та В. І. Хмельницького. На жаль, обидва проекти відхилено.

Здебільшого ці проекти є спробами переробки та адаптації нині чинного Закону Української РСР «Про мови в Україні» [4], який має регулювати суспільні відносини у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки в державному, економічному, політичному і громадському житті, охороняти конституційні права громадян у цій сфері, виховувати шанобливе ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, зміцнювати дружбу та співробітництво народів колишнього СРСР. Згадані проекти майже дублюють структурну побудову цього закону, адаптуючи і приводячи її у відповідність до сучасних суспільно-політичних реалій.

Старий закон є по суті дуже вдалим, проте повною мірою не відповідає сучасним потребам українського суспільства.

Норми застосування української мови в Україні розсіяні в низці нормативно-правових актів. А саме: Законі України «Про видавничу справ», Законі України «Про вищу освіту», Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Законі України «Про інформацію», Законі України «Про національні меншини в Україні», Законі України «Про рекламу», Законі України «Про телебачення і радіомовлення» та інших. Це призводить до ускладнення їх практичного застосування і вказує на нагальну потребу створити якісно новий нормативно-правовий акт.

У сучасному українському суспільстві спостерігаєть ганебне явище, коли батьки недбало ставляться до мовного виховання дитини. Це – провина держави, бо державна мовна політика не відповідає конституційним нормам і положенням відповідних міжнародно-правових зобов'язань України. Це призводить до дестабілізації мовної ситуації. Гостре протистояння українській мові існує на Лівобережній Україні та в Криму, в регіонах проживання російськомовних і татаро-мовних меншин. На останніх президентських виборах амбіції політичних лідерів Правобережної та Лівобережної України майже довели українське суспільство до розколу, а зволікання держави у реальному забезпеченні мовних прав національних меншин затягує українське суспільство у міжетнічне протистояння, – все це негативно впливає і на внутрішньодержавний клімат, і на імідж України на міжнародній арені, насамперед, серед міжнародних правозахисних організацій.

Затягнуті в безглуздий конфлікт політичних інтересів, дорослі українці несуть його додому, в сім'ю. Діти бачать настрої батьків, і це підсвідомо виховує в них етнічну упередженість. Безсумнівним є той факт, що саме сім'я формує дитячі погляди та переконання, які далі переходять до майбутніх поколінь.

Сім'я повинна розтлумачити дитині, що немає мов кращих чи гірших, є краще чи гірше володіння мовою, є толерантне чи шовіністичне ставлення до мов і народів. Мова зберігає наші культурні цінності, нашу мораль, наші традиції, віру. Обираючи мову, батьки передають дитині відповідне духовне надбання. Сім'я зобов'язана плекати в дитині якості толерантності і терпимості до прав і свобод людини та громадянина, знання і розуміння своїх прав і свобод та необхідності їх узгодження у суспільстві. Батьки не мають жодного морального та й загальнолюдського права позбавляти дитину через якісь власні амбіції можливості вивчати мову свого народу. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у поступовому створенні об’єк-тивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру – привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці – полі-тологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти – повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.

Усяке явище осягається в його генезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною – століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки – багато десятків! – офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі – тисячі! – фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні,