Сучасна українська літературна мова

 

У множинних формах показником числа часто виступає перенесення наголосу: глибинА – глибИни, пісОк – піскИ, мАсло – маслА.

переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки?, сторінки? тощо)

  Неправильний наголос іменників жіночого роду з суфіксом –к(а) у формах множини: го′лки, ка′чки, ло′жки, ми′ски, ла′стівки, учи′тельки, копі′йки.  Треба:  голки′,  качки′,  ложки′,  миски′,  ластівки′,  учительки′, копійки′. 

іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: озеро — озера, але два (три, чотири) озера; дерево — дерева, але два (три, чотири) дерева; жінка — жінки, але дві (три, чотири) жінки; острів — острови, але два (три, чотири) острови.

 

 

За Безпояско, Городенською:

Центральними відмінками є називний і знахідний* (Згідно з концепцією відомого польського вченого Є. Куриловича центр Відмінкової системи індоєвропейських мов становлять називний, знахідний і родовий відмінки (Курилоеич Е. Очерки по лингвистике. М., 1962. С 194—196).), оскільки з ними найбільше пов'язані семантико-синтаксичні функції суб'єкта та об'єкта, які співвідносяться у  структурі речення з функціями підмета та сильнокерованого придієслівного другорядного члена. Давальний відмінок є напівпериферійним, його семантико-синтаксична функція адресата дії корелює з функцією напівсильнокеровансго придієслівного другорядного члена речення. На периферії відмінкової системи перебуває орудний- Він у функції інструменталя займає периферійне щодо опорного  дієслівного предиката місце і виконує роль придієслівного слабкокерованого другорядного члена речення. Місцевий  відмінок найчастіше вживаний у реченні як детермінантна обставина, а родовий відмінок має похідний характер і виступає засобом конденсації висловлювання,  супроводжуючи трансформацію речення у словосполучення.  Периферійному кличному відмінкові властивий синкретизм  первинних функцій. 

Називний відмінок

Серед семи відмінків української мови центральним є називний, з яким пов'язана номінація будь-якого об'єкта навколишньої дійсності. Особливе місце називного  з-поміж інших відмінків зумовлене тим, що в системі виражальних засобів предмета повідомлення останній позначає суб'єкт думки, тобто вказує на безпосереднього виконавця дії — особу або предмет, від яких виходить дія, напр.ї «А понад берегом походжає старий Половець... виглядає вітру чи хвилі» (Ю. Яновський); «Зачувши  людину» дятел перестав стукати* (Гр. Тютюнник); «Німі дерева тихо, урочисто брунькували» (О. Гончар); «Веселе сонечко ховалось В веселик хмарах весняних» (Т. Шевченко). 

Провідною семантико-синтаксичною ознакою  називного відмінка є функція суб'єкта, на рівні  формально-граматичної структури такою ознакою є роль головного члена речення — підмета. Називний суб'єкта — необхідний  складовий компонент простих двоскладних речень. Називний у ролі підмета формує разом з присудком предикативний мінімум речення,- напр.: «Я вранці голос горлиці люблю* (Л. Костенко);  «Співали птиці в шибку із куща» (Л. Костенко). 

Крім функції підмета називний відмінок виконує роль гол(>вного члена односкладних номінативних речень,  конденсуючи в собі усю ' суб'ектно-предикатну структуру, напр.: «Високі скирти. Серпень. Спека. Усе так звично» (Л. Первомайський); «Колодязь, тин і два вікна сумні» (В. Стус). 

Називний відмінок є центральним і тоді, коли виступає у позиції присудка в складі предикативної форми, у  даному випадку іменного складеного присудка, напр.: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина» (Л. Костенко). Лексична наповненість називного відмінка не має  обмежень. Практично кожне слово може функціонувати у формі називного з відповідним контекстом. У функції  навивного як суб'єкта дії наповненість поширюється лише на клас істот і метафоризованих понять. Іменники —  назви неістот — у цій позиції формують додаткові семантичні 

нашарування основної змістової структури речення, пор.: «Дорога круто піднімалася вгору» (І. Нечуй-Левицький). Іменник на позначення просторового поняття (дорога) 

вживаний у ролі чинника дії, тобто тут поєдналися сема суб'ектності і сема локатива. 

На рівні предикатів-присудків відбувається розрізнення семантеми суб'єкта дії і семантеми суб'єкта стану.  

Формально-синтаксична позиція називного суб'єкта  стану визначена граматичним підметом, який взаємокоординує з присудком-предикатом; стан як процесуальну ознаку передають дієслова, для яких характерна морфологічна ознака неперехідності, напр.: «Так літував Іван у полониніі аж поки вона не спустіла» (М.Коцюбинський); «Прокіп хазяйнував на панськім полі»г(М. Коцюбинський)

Стан носія називний відмінок передає у поєднанні з дієсловами на позначення відповідного фізичного, фізІологічного, психічного стану, напр.: «Пишається калинонька явір молодіє» (Т. Шевченко).; «Радіє вітер в буйнім вирі, радіє все, що на землі» (Г. Черінь). Значення носія якісної ознаки відтворюється у контексті з присудками-атрибутами, напр.і «І дівчина біля криниці Співає, радісна така ж» (Г.Черінь). 

 

У реченні родовий відмінок простежується у складі  субстантивних словосполучень, які утворилися при  конденсації висловлювання. Як залежний член віддієслівних або відприкметникових іменників він у цій ситуації дублює семантичну функцію називного відмінка, напр.: «Густий вапах пізніх гречок... повівав з поля» (М. Коцюбинський) < Пізні гречки густо пахли+Запах повівав з поля. Вихідною структурою віддієслівного словосполучення запах гречдп, де залежний іменник у формі родового відмінка позначав логічний суб'єкт, є елементарне речення (Гречки пахнуть), яке семантично співвідноситься з називним  відмінком іменника у позиції граматичного підмета і взаємокоординуючим присудком. Семантично родовий  відмінок, подібно до називного, на рівні формальних одиниць виражає значення суб'єкта дії, стану або якісної ознаки, напр.: «Його виходу ніхто не помітив» (Ю. Смолич); «Тупіт коня. Вершник сунув прямо на Івана» (Г.