Сучасна українська літературна мова

Іноді сема адресатності може формуватися залежно від контексту. Дієслова нести, читати, писати, жати, везти, тиснути, одробляти, накладати, залишати тощо не характерйзуються «давальною спрямованістю», однак  повністю заперечити її відсутність не можна, бо «кожну дію чи стан, оскільки вони регулюються свідомістю, можна адресувати комусь» 1, напр.: «Весна для всіх настала,  Дарунки всім несе вона» (Леся Українка); «Шкода, що я  десятого повинний їхати—везти свій крам показувати своїй неньці» (Панас Мирний); «Мені почулося, неначе край прибою Поему моря юнакам чита... [Довженко]» (М. Нагнибіда). Контекстне розширення кола дієслів «давальної семантики» спричиняє в останніх поступову втрату,  «розмивання» семи конкретної безпосередньої дії, що є  необхідною умовою значення адресатності. Тому  сполучуваність відмінкової форми з опорним дієсловом такого типу має наслідком формування узагальненого значення  адресатності, яке нівелюється під впливом об'єктного  значення. Таким чином формуються адресатно-об'єктні  відношення, при яких функцією об'єкта іменник у формі  давального відходить $ безпосередньої постпозиції щодо  дієслова далі, на периферію речення, напр.: «Директор  Сидить окремо... Я йому голосно читаю» (Ю. Яновський). 

Поглиблення опозиційних відтінків і ф9рмування об'єктно-адресатних .відношень відбувається тоді, коли  давальний, номінуючи істоти або персоніфіковані поняття, залежить від дієслова з домінуючою семою  волевиявлення, сприяння, напр.: шкодити, вірити, бажати, заздрити, мститися, загрожувати тощо. Дієслова об'єднуються в ряд на підставі семаитико-синтаксичної ознаки фінальної  спрямованості, яка має більш нівельований характер, ніж у ряду дієслів із семою давання, що формує значення  адресата. Відтінок об'єктного значення виникає, коли іменник-адресат потрапляє в позицію другорядного члена, який-називає об'єкт сильнокерованої дії. Невідповідність граматичної семантики дієслова-присудка синтаксичній позиції керованого ним іменника викликає не об'єктні, а об'єктно-адресатні відношення, напр.: «Понад двадцять років мстив панам Кармалюк» (журн.).; «Знав наш батько, що  загрожує султан королеві війною» C* Тулуб); «Не вір нікому, не буде жалю» (Марко Вовчок). 

В односкладних реченнях, які відтворюють внутрішній фізіологічний або психічний стан особи, що існує  незалежно від її волі, давальний відмінок у ролі придієслівного члена виконує функцію суб'єкта семантико-синтаксичнбГ структури речення, напр.: «Миколі не працювалося...  Поглядав раз по разу до хати» (І.Чендей); «Добре тому, хто в дорозі,— лежить собі на возі» (прислів'я). 

Носій стану, виражений давальним,— особа пасивна, дієслівна ознака, що спрямовується до неї, не досягає її. 

В умовах реального відтворення плану змісту іменник — носій стану, перебуваючи у валентному зв'язку з присудком-предикатом; набував додаткового значеннєвого  відтінку об'єкта, зумовленого структурною організацією  речення. З одного боку, функція суб'єкта закріплюється  підметовою позицією залежного від присудка іменника, що номінує особу-суб'єкт і вжитий у формі давального, напр.: «Багатому та чубатому скрізь весело* (прислів'я); «І  кожному було шкода своєї широкої садиби» (В. Терен).

З другого боку, давальний, номінуючи суб'єкт, може зайняти постпозитивну щодо присудка позицію. У таких випадках відтінок об'єктності посилюється, бо  спроектований як валентністю присудка, так і об'єктною позицією залежного іменника, напр.: «Весело землі: Цвіте,  красується цвітами, Садами темними, лугами» (Т. Шевченко)? «Надумавсь Вовк, що жить йому погано* (Л. Глібов), «Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує» (прислів'я); «І добре Хариті на ниві.і 

лячно» (М. Коцюбинський). 

У внутрішньосинтаксичній структурі односкладного речення відмінкова форма давального у функції пасивного суб'єкта є другорядним членом, підпорядкованим  головному, роль якого виконує присудок-предикат. Останній може бути виражений широким колом морфологічних  одиниць. Так, синтаксична функція присудка може здійснюватися безособовими дієсловами, напр.:<Мирославі ще якось щастило* (А. Головко); «Мені здається, що се я, що се ж та молодість моя» (Т. Шевченко); «А Степану мріялось, снувалось у думках» (В. Вільний). 

Часто вираження суб'єктно-об'єктних відношень  відбувається при присудках-предикатях, виражених прислівниками весело, радісно, тепло, холодно, досадно, сумно, жаль,  однаково тощо, напр.: «Гніздам порожньо на вітах, Колисаються намарне» (В. Терен); «...сумно було їй [матері]  дивитися на цей присмерк» (ЛІ Хвильовий). 

Ускладнене значення субъекта  стану—потенційної дії передає давальний відмінок, підпорядкований  модальним допоміжним словам треба, слід, варто, потрібно, бажано, необхідно, можна, доводиться, хочеться та  інфінітивному предикатові дії, напр.: «їй хотілося подивитись на його обличчя, прочитати там нове» (М. Коцюбинський); «Хотілося мені вас [Галю] побачити* (Є. Плужник); «Його [інженера] праця може бути інтересною, і йому варто допомогти» (М. Коцюбинський); «Не можна Мотрі нікуди очей показати* (Панас Мирний); «Вона [Маланка] вже знала, яка доля чекала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку» (М. Коцюбинський), 

Подвійні відношення формуються, коли присудок  виражений автономно-допоміжними дієсловами таланити, фортунити, подобатися, щастити, належати тощо з  інфінітивами або без них, напр.: «Хай їм щастить наловити риби» (М. Рильський); «Не можна сказати, щоб так уже зі подобалося Ліні тут цілоденно ковтати підняту  бульдозерами куряву» (О.' Гончар); «Був [Довбуш] дуже веселий, 

бо таланило йому дивовижно» .(В. Гжицький); «Як  належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і  неквапливо відповідав на запитання гостя» C. Тулуб). 

Зрідка в ролі опорного члена синтаксичної  конструкції, що відтворює значення пасивного суб'єкта,,  вживаються слова властивий, притаманний, ненависний, У цій ситуації для змістової завершеності присудок*