Сучасні проблеми сімейного виховання

3. Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини, пі яким розуміється визнання права дитини на притаманну їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину – значить стверджувати неповторне існування саме цієї людини зі усіма властивими їй якостями. Насамперед необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки у спілкуванні з дітьми. Слід категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру.

На жаль, для більшості батьків стали звичними вислови типу: «От дурний! Скільки разів пояснювати, негідник!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, впертюх!», «Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!». Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлювання, яким би справедливим по суті воно не було, якою б ситуацією ні викликалося, спричиняє серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно саму дитину, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Формула справжньої батьківської любові, формула прийняття – це не «люблю, тому що ти – гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є».

Однак якщо хвалити дитину за все, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, і водночас не можна хвалити її постійно, знаючи, скільки у неї недоліків. При цьому слід враховувати, що, по-перше, виховує дитину не тільки прийняття, похвала або осуд, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті сім’ї. При цьому мова йде про реалізацію любові, про створення правильного емоційного фундаменту, почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а отже, у постійне вдосконалення дитини, а також на розумінні нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона ще зовсім мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне і сильне, що є у кожній, навіть у найбільш проблемній, дитині. Справжня любов допомагає батькам відмовитися від фіксування слабкостей, недоліків і недосконалостей, направляє виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін її душі, на боротьбу зі слабкостями і недоліками.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їх авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою або ледарем, важко очікувати, що вона погодиться з батьками, і навряд чи це змусить змінити її свою поведінку. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і ствердженні любові до неї, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поведінку і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу або внаслідок слабкості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно «висота буде взята», а контакт з дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане загальною сімейною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що дуже часто за батьківським осудом слідує невдоволення власною поведінкою, дратівливість, втома, які виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди слідує емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей.

4. Незалежність дитини. Зв'язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв'язків. Чим складніший живий організм, тим довше він повинен залишатися у тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежною, вона не може черпати життєві сили тільки з самої себе.

Людське життя, як говорив психолог А. Н. Леонтьєв, – це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з її батьками є внутрішньо конфліктним. Якщо діти, підростаючи, все більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються якомога довше його втримати, вони хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а діти хочуть набути свого власного досвіду, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично з самого народження дитини. Обрана дистанція у спілкуванні з дитиною виявляється вже у реакції матері на плач дитини, а перші самостійні кроки, перше «Я – сам!», вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого садка показують, що буквально щодня у сімейному вихованні батьки повинні визначати нові, ширші межі дистанції.

Вирішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється, насамперед, віком дитини, набутими нею у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, стилю їх взаємин з дитиною. Відомо, що сім’ї