Сутність Просвітництва

 

1. У чому сутність вчення про справедливість і право Платона?

2. У чому полягає сутність Просвітництва? Роль ідей Просвітництва у становленні сучасної цивілізації

3. Що вивчають філософська і правова антропологія?

Список використаної літератури

 

 

Платон (428 або 427-347 до н. е.) – афінський філософ, який першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право – це діалоги «Держава» і «Закони». Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за Платоном, полягало в тому, щоби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого, що певною мірою відповідало принципові Піфагора – «кожному своє». В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова – бути воїном; якщо третя – ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася – без особливої необхідності – приватна власність. Воднораз він пропонував скасувати інститут сім’ї, замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар державою. Вихованням дітей повинна була б опікуватися держава. Трудові відносини в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.

У згаданому творі «Держава» Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною.

Недовговічність такої держави філософ пов’язав із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм правління у Стародавній Греції.

Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

З’ясовуючи зв’язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.

Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою і розподіл обов’язків згідно з індивідуальними властивостями душі. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута «або переконанням, або силою».

У діалозі «Закони» Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. У цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки.

Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, а люди не знають їх мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але, як зазначав Платон, людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього.

У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом «ідеальної» держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку – це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому – управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

«Там, де закон – володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги», – підкреслював Платон.

Складаючи єдине етичне ціле, як і раніше, філософ залишає мудрість на першому місці, але на друге поміщає вже не мужність, а поміркованість і на третій – справедливість; мужності він відводить останнє місце. Змудрілий завдяки політичному досвіду, афінський філософ віддає перевагу розсудливості та поміркованості, аніж мужності, але навряд чи він протиставляє ідеальні вимоги дійсності. У пошуках компромісу між ними Платон у зрілих роздумах приходить до визнання, що найкраще життя людини полягає у правильному поєднанні духовного і чуттєвого. Він з’єднує розумне з емоційним, при умові що розумне начало визначить міру і межу безмежного прагнення до задоволень. Розум вносить порядок і закон в людські відносини, встановлює ту міру поведінки, яка і є реальним вищим благом.

У своїх спробах дати філософське обґрунтування права мислитель зовсім не виступає прихильником природно-правових ідей в їх традиційному розумінні, вважаючи їх «безглуздими», «хибними». Він не вбачає в природі вихідного джерела права і справедливого закону, оскільки в ній проявляється нерівність людей від народження і від неї випливає влада тих, хто «силою одержить верх». Так само він не робить упору на божественне походження права, замислюючись над тим, що має складати його ідеальну сутність.

У такому «правовому» суспільстві «кожна людина приваблює то одного, то іншого для