Сутність Просвітництва

Основне питання філософської антропології – питання про природу і сутність людини: Чи властива людині різних епох стійка, незмінна сутність? Чи наділена вона як біологічний вид деякими незмінюваними властивостями? А коли наділена, то чи можливо внутрішнє стійке ядро людської природи розколоти, порушити, а первісну природу перебудувати відповідно до якоїсь суспільної програми? Усвідомлення сутності права, згідно з філософською антропологією, неможливе без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення, ідеї, ідеали, цінності, тому визначення права має розпочинатися з антропологічного моменту. Крім того, філософська антропологія відповідає на питання про природу добра і зла в світі, сенс людського існування, природу девіантної поведінки, тобто злочинності, та інших видів відхилення від суспільних норм.

Філософська антропологія виходить із того, що людина є тілесно-духовною істотою, що зумовлює її властивості. Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії Ф. Ніцше: «У людини тварне і творче злиті воєдино: в людині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота – чи розумієте ви таке протиріччя? І чи розумієте ви, що ваша жалість стосується до «тваринного» в людині, до того, що повинно бути поламане, розірване, вичищене?»

Застосування в пізнанні права методу філософської антропології доповнює його філософсько-раціоналістичне усвідомлення. Якщо у філософському раціоналізмі розкута воля людини лише постулювалася, то філософсько-антропологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумову. В основі права як форми суспільної свідомості знаходиться свобода волі, вибору. Якщо свобода волі – природний стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи.

Представники філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, в житті, тобто невигадану людину, не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість стримувати свої несвідомі нахили, контролювати їх розумовою діяльністю. Це – перший акт свободи. Тобто людина повинна бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього авторитету і чужої волі, яку вона не визнає за свою, а й від власної, в собі суттєво-тілесної засади, сфери несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує у фізичному світі. Духовне життя людини – це життя у світі цінностей інтелектуальних, естетичних, етичних. Перевага духовного життя над іншими способами буття полягає у здатності увійти в світ цінностей, насамперед етичних, а отже, дозволяє жити життям, яке є цінністю. Характеристика цінностей відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі.

Зрозуміти, що є справжнім правом, неможливо без пізнання природи людини. Визначення сутності права мусить розпочинатися з антропологічних пошуків. Ось чому філософсько-антропологічна методологія конче потрібна для побудови теорії філософії права. Тому детальніше зупинімося на аналізі екзистенціальної методології права (екзистенціалізм – найважливіший напрям в антропологічній філософії XX ст.). Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов – представники київської гуманістичної школи, а також німецький філософ М. Гайдеггер, який у книзі «Буття і час» сформував філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» – людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у багатьох країнах світу.

Отже, філософсько-правова антропологія вивчає природні джерела права. Сфера права при цьому не вичерпується позитивним законодавством. Останнім окреслюються ті юридичні норми, котрі діють у певний час і в певному місці. Але ж юридичні закони не залишаються вічними й незмінними, як закони природи, що їх треба вивчати і яких завжди слід дотримуватися.

Значить, основою методологічної парадигми філософії права є філософський раціоналізм, позитивізм, філософсько-антропологічні напрямки, з допомогою яких пізнається ідея (сутність) права.

Істинне в праві, отже, є узгодженістю юридичного буття зі своєю сутністю, тобто ідеєю, поняттям права. Юридичне буття, про яке йде мова, є саме тим юридичним елементом змісту методології філософії права.

Правова антропологія – галузь філософії права, яка вивчає співвідношення особистості й права, особистість як об’єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб утілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, себто в цілому особистісний аспект права. Під особистістю ми розуміємо індивід, оскільки він не є лише природним організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.

Не викликає сумнівів зв’язок антропології права з культурною та філософською антропологією, з соціальною психологією тощо. Становлення правової антропології відбувається в межах сучасного гуманітарного ренесансу – різкого підвищення престижу і статусу гуманітарного знання та відмови від технократичного синдрому попередніх десятиліть. Це стає зрозумілим з огляду на численні небезпеки, що загрожують нормальному життю людини, самому її існуванню на Землі. Аби відвести цю загрозу, простого співчуття недосить: потрібна мобілізація нових знань про людину та її середовище, подолання старих спрощених уявлень про її сутність, її місце в природі та історії.

У дослідженні проблем правової антропології добре зарекомендував себе аксіологічний підхід. Основним поняттям аксіології є поняття цінності.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід у правознавстві є методологічною основою для проведення наукових досліджень і розроблення сучасної вітчизняної правової доктрини. А оскільки право є сферою спільних інтересів юриспруденції та філософії, важливим аспектом розвитку юридичної науки є використання при проведенні досліджень філософських знань, зокрема, досвіду філософської антропології (філософії людини). Тільки єдність висновків філософського вчення про право і людину з «чинними» теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити міцну методологічну базу для розвитку правознавства та юридичної практики, позбавити науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окремих недоліків її функціонування.

Філософія права є наукою про належне, а не лише про суще (у тому числі неналежне), вона має вникати у сутність явища (права), з’ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати буття. Правова антропологія як елемент її структури вивчає, перш за все, людину, досліджуючи природу останньої, протуровуючи дорогу до глибшого розуміння категорії «права людини», а відтак, до більш повного вивчення феномена права. Тобто, якщо наука юридична антропологія розкриває цей феномен через аналіз багатьох форм права, то правова антропологія як складова філософії права з’ясовує основоположні «характеристики» біосоціального індивіда, його ціннісні орієнтації тощо. У зв’язку саме з цим можна стверджувати, що підґрунтя для висновків останньої створює філософія людини (на відміну від науки юридичної антропології, котра сформувалася завдяки розробленню етнологами та етнографами проблем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження правової системи аборигенів і правової системи, внесеної у їх середовище ззовні). Тому було би коректніше (доцільніше) називати правову антропологію у філософії права філософсько-правовою антропологією. Звичайно, це не виключає проникнення на її «територію» надбань соціології, історії, етнографії чи інших наук, однак тільки з метою вирішення питань, які постають, насамперед, у площині філософії.

Висновки філософсько-правової антропології становлять неабияку цінність для юридичної науки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки юристу необхідно мати уявлення про ті критерії правового впливу, які він використовує в ході своєї діяльності, зокрема, про людину як вихідне начало юридичної активності. Для правознавця-практика потрібно орієнтуватися у людських станах (психологічних, душевних тощо), індивідуальних особливостях сприйняття юридичних норм, причинах, умовах певної поведінки особи, «потребовому механізмі» людської життєдіяльності, функціях принципу відповідальності і т. ін., що дозволить будувати роботу на раціональній основі з урахуванням «людського чинника», сприятиме гуманізації правотворчої, правозастосовчої, правотлумачної діяльності. При цьому перед ученими поставатиме завдання, використовуючи, зокрема, філософсько-антропологічний підхід, збирати, систематизовувати науковий матеріал, виробляти нові ідеї, за допомогою яких можна «творити» цінності, вводити їх у модель ціннісних орієнтацій юриста й утверджувати антропоцентричну систему його світогляду.

 

 

Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Уч. пос. для вузов. – М. : ПЭР СЭ; СПб. : Университетская книга, 2000.

Історія політичних і правових вчень: Курс лекцій / М. В. Цюрупа. – К. : Укр. Центр духов. культури, 2007. – 264 c.

Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. – М. : Норма-Инфра, 1999.

Платон. Держава / Пер. з давньогрец. та комент. Д. Коваль. – К. : Основи, 2000.

Філософія права = Philosophy of low / Ред. : Д. Фейнберг; Д. Коулмен. – К. : Основи, 2007. – 1 256 с.

Філософія права: Навч. посіб. / О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінч-ковський та ін. ; за заг. ред. М. В. Костицького, Б. Ф. Чміля. – К. : Юрінком Інтер, 2000.