Сутність та структура місцевих бюджетів

Причини такого становища полягають у відсутності у споживача дієвих важелів контролю й оцінки якості послуг, монополізмі закладів соціальної сфери, їхній орієнтації на відомчі показники, зростаючому розриві між рівнями оплати праці працівників соціально-культурних закладів та інших галузей економіки, значній централізації в розподілі коштів, спрощеному, зрівняльному підході до забезпечення соціальними благами та послугами.

Зрівняльний розподіл фінансових ресурсів, які спрямовуються на розвиток соціальної сфери, призвів до нового виду соціальної нерівності, зумовленої неможливістю в багатьох регіонах збільшити фінансування соціальної сфери відповідно до зростання обсягу створюваних у регіоні фінансових ресурсів.

В умовах незалежності України та розширення самостійності територіально-адміністративних одиниць з'являються можливості для принципово нового підходу до питань фінансового забезпечення потреб соціальної сфери. Розв'язання проблеми має бути перенесено на рівень місцевих рад. Це забезпечить дієвіший контроль за розподілом ресурсів, раціональний відбір пріоритетів розвитку, поставить фінансування розвитку соціальної сфери у залежність від зростання ефективності виробництва в регіоні. З державного бюджету мають фінансуватися лише заходи загальнодержавного значення. Справедливий та економічно обґрунтований розподіл соціальних благ і послуг може бути забезпечений лише в межах міста або регіону. Звісно, що в окремих випадках підтримка

Гарантованого державним законодавством рівня соціального обслуговування може потребувати виділення субвенцій із загальнодержавного бюджету.

Важливим напрямком щодо поліпшення фінансового забезпечення соціальної сфери є удосконалення системи управління її розвитком. Насамперед потрібен перехід до децентралізації управління. Основним суб'єктом управління повинні стати постійні комісії місцевих рад, в їхнє розпорядження мають бути передані відповідні грошові фонди. Вони можуть використовуватися на розвиток загальної освіти, культури, охорони здоров'я.

Джерелами ресурсів для створення цих фондів мають бути кошти місцевих бюджетів, надходження від зацікавлених підприємств та організацій, власні кошти населення, пожертвування та добровільні внески, субвенції з державного бюджету. Демократизація управління соціальною сферою передбачає відповідальність перед населенням за її розвиток. Вона буде реальною, якщо постійні комісії матимуть право розпоряджатися фінансовими ресурсами і на цій основі напрацьовувати напрямки розвитку соціальної сфери, визначати відповідну політику, розробляти й фінансувати цільові програми. Це дасть змогу реальніше відображати суспільні інтереси та забезпечувати їхню реалізацію.

Соціальна сфера може успішно розвиватися на основі програм із будь-яких напрямків і видів послуг, які розробляють місцеві ради. На підставі розроблених і затверджених програм мають укладатися договори й складатися замовлення конкретними організаціями під відповідні асигнування. Виконавцями програм і замовлень можуть бути безпосередньо заклади соціально-культурної сфери. За цих умов органи місцевої державної адміністрації повинні виконувати лише функції контролю за додержанням стандартів та якістю виконання договірних зобов'язань. Економічною гарантією з боку місцевих рад стали б нормативи мінімальних розмірів фінансування цих закладів на розрахункову одиницю.

Безумовно, що методи вирішення питань фінансового забезпечення різних підгалузей соціальної сфери мають бути різними. Найважливішим у цьому питанні є розумне й виправдане залучення коштів населення на згадані цілі.

Вкладення коштів у розвиток освіти й охорони здоров'я є вигідною сферою з найвищим рівнем окупності.

Так, у галузі освіти за рахунок бюджетних коштів доцільно фінансувати лише мінімальні потреби для освоєння загальноосвітніх програм. Поглиблення й розширення знань у галузі професійної підготовки має здійснюватися за рахунок коштів підприємств, естетичного виховання й оздоровлення – за рахунок коштів батьків, в охороні здоров'я – за рахунок розвитку страхової медицини.

Звичайно, потребує свого вирішення питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. На мою думку, цього можна досягти, якщо основу дохідної частини бюджетів становитимуть платежі за ресурси. Такий підхід економічно обґрунтований, оскільки забезпечує реалізацію права власності місцевої ради на ресурси, надані в розпорядження й користування суб'єктам господарювання.

Прив'язка доходів місцевого бюджету до платежів за ресурси створює умови, за яких місцеві ради увійдуть до системи ринкових відносин як рівноправний партнер. Важливо, що платежі за ресурси запобігатимуть марнотратству при їхньому використанні, а місцеві ради будуть зацікавлені в розширенні відтворення ресурсів та посиленні контролю за їхнім використанням.

 

 

Обласні, міські, районні ради народних депутатів затверджують міський, районний бюджети – у загальній сумі доходів – з виділенням окремих доходних джерел, і в загальній сумі видатків з виділенням всіх асигнувань на фінансування підпорядкованого господарства соціально-культурних заходів, соціального захисту населення, на утримання органів державної влади та їх виконавчих органів, а також розмір оборотної касової готівки. Для бюджетів нижчого рівня затверджуються нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів, розміри дотацій чи субвенцій.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

податкові надходження;

неподаткові надходження;

доходи від операцій з капіталом;

трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі. Неподатковими надходженнями визнаються: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження. Трансферти – це кошти, одержані від інших органів державної влади,