Теорії природного права на різних етапах його становлення та розвитку

Вихідним положенням філософської феноменології є пошук основ соціального буття. Виступаючи проти вульгарного натуралізму та ще більше проти релятивізму, що зароджувався, Е. Гуссерль. При цьому зовнішній світ – світ феноменів – конституюється свідомістю, наділяючи його відповідними значеннями. Тому ми маємо справу не з предметами об’єктивної реальності як такими, а з їх сенсами. Буття сенсів принципово відрізняється від буття об’єктивних предметів і буття психічних явищ: сенс не є, а «означає». Водночас свідомість, яка конституює зовнішній світ, знаходиться в перманентному стані, постійно «переступаючи» власні межі, і не є тотожна самій собі в кожний момент. При цьому правові зв’язки, які не є ні фізичними, ні психічними явищами, походять не з природи людини, а з очевидністю досяжні в собі самих. Розум породжує норму поведінки в конкретній життєвій ситуації.

Філософська концепція Е. Гуссереля є однією з найскладніших для розуміння та дослідження. Це зумовлено тим, що мислитель ставить перед собою завдання: зруйнувати альтернативи, які склалися в європейській філософії. З-поміж опозицій найбільш значущою Е. Гуссерль вважає натуралістичну установку, яка протиставляє буття й свідомість. На його думку, ця установка характерна не тільки для повсякденної свідомості, але й для всієї попередньої науки і філософії. Гуссерль прагнув будувати філософію на непорушних наукових фундаментах. Він відкинув думку, що її основою може бути психологія. Він був переконаний, що такої науки ще немає, що її треба створити. Йдеться про необхідність досліджувати природне право, яке не пов’язане з вченням про позитивне право. Правова свідомість у сфері природного права є звільненою від позитивістської правосвідомості. Але для формування позитивістської правосвідомості, буденної правосвідомості необхідно володіти внутрішнім аспектом правосвідомості, який відображає незалежні знання про природне право. Тобто людина повертається назад для того, щоб йти вперед. Ці етапи є свідченням того, як людина повинна будувати процес пізнання природного права: спочатку відчути суб’єктивне «Я», абстрагувавшись від земних проблем, людських законів, а потім інтуїтивно, за допомогою розвинутого інтелекту, пізнати істину, виробити почуття переживання за неї. Адже пізнати природне право раціонально, зосереджуючись на діях позитивного права, не можливо. Тим самим феноменологія допомагає проникнути у таку сферу, яка недоступна емпіричним дослідженням. Створена Гуссерелем феноменологічна установка не суперечить природній установці, яка властива простій людині, з позиції «здорового глузду», або, точніше, не виключає. Але природну установку слід перевірити на абсолютну істинність. Тобто здоровий глузд людини ще не означає, що людина мислить природно-правовими категоріями. Необхідно з’ясувати її онтологічні установки, поняття світобудови і лише тоді можна вважати природну установку за феноменологічну.

 

 

Будучи однією з найвпливовіших течій сучасної філософської думки, філософія екзистенціалізму не могла не справити вплив на формування філософії права, оскільки екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. У сфері права йому притаманний акцент на людині та її невід’ємних правах. Як відомо, існують два різновиди екзистенціалізму: релігійний або християнський, представники: М. Бердяєв, К. Ясперс, Г. Марсель та атеїстичний, представники: М. Гайдеггер, Ж. П. Сартр. Їх об’єднує переконання, що існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з’являється у світі й тільки пізніше визначається. На їх думку, людина не піддається визначенню, оскільки людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою бачить себе і якою себе робить. Людина існує як людина, постійно знаходячись поза собою, проектуючи себе та гублячи себе назовні. Характеризуючи атеїстичний екзистенціалізм, Ж. П. Сартр наголошує, що «це гуманізм». Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція – внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю. Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.

Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних «граничних ситуаціях».

Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного змісту, воно є незакінченим ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором свідомості, невідповідним екзистенції. По суті, екзистенціалістське трактування права багато в чому подібне з природно-правовим, оскільки обидва вбачають у природному праві інструмент гуманізації соціально-культурного середовища людського існування і підкреслюють у ньому загальнолюдський момент.

Отже, специфіка екзистенціальних природничо-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне право. Екзистенційні пошуки «істинного права» пов'язані з розумінням права як правовідносин. Проголошується конкретність, безперервний розвиток «справжнього» права як індивідуальних правових рішень, які перманентно виникають у соціальному житті. При цьому ігнорується принципове розходження між «справжнім рішенням законодавця й звичайного громадянина», бо цінність рішення перше не в тому, що встановлюються абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під впливом структур загального буття свідомості, завдяки чому норми потім « оживають «в судово-адміністративних рішеннях.

По-друге, екзистенційний природне право відрізняється і від неокантіанского «природного права