Участь корпусу охорони прикордоння в акції «Ревіндикації» другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики другої Речі Посполитої

 

 

У статті проаналізовано роль Корпусу охорони прикордоння у проведенні «ревіндикаційної» акції на Волині у другій половині 1930-х рр. Мова йде про примусове окатоличення місцевого українського православного населення. Акція була ключовим елементом державної політики Другої Речі Посполитої на теренах східних воєводств, спрямована на їх полонізацію.

Ключові слова: Корпус охорони прикордоння, ревіндикація, окатоличення, полонізація, православна церква.

Сучасні українсько-польські відносини перебувають у формі стратегічного партнерства та реалізуються у всіх сферах співробітництва. Проте, історія двосторонніх стосунків до початку 1990-х рр. не завжди перебувала у цих рамках і характеризувалася не стільки співпрацею, скільки переважно протиборством. Це породило значну кількість невирішених проблем історичної пам’яті, що викликано недостатнім дослідження спірних тем двосторонніх відносин від зародження до сучасності. До найбільш конфронтаційного періоду українсько-польських стосунків належить міжвоєнний період, коли західноукраїнські землі – Східна Г аличина, Волинь, за умовами багатосторонніх угод, за підсумками Першої світової війни, стали частиною Другої Речі Посполитої. Справжньою «білою плямою» в українській історіографії є діяльність Корпусу охорони прикордоння (КОП) – військового формування, основною функцією якого була охорона східного кордону Польщі та забезпечення безпеки теренів прикордоння. Радикалізація державної політики Другої Речі Посполитої у руслі «зміцнення польськості» на теренах східних воєводств, в тому числі на Волині, прямо пропорційно викликала репресивні дії КОП щодо місцевого українського населення, в тому числі у релігійній сфері. Корпус став фактичним виконавцем акції «ревіндикації» – примусового окатоличення православного населення, апогей якої припав на 19371938 рр. Лише повне і неупереджене дослідження ролі КОП у цих подіях та їхніх фактичних наслідків може лише сприяти вирішенню ймовірних польсько-українських суперечностей у контексті історичної пам’яті сьогодні, що надає цьому дослідженню актуальності.

Джерельною базою дослідження є матеріали Держархівів Волинської та Рівненської обл. Тема частково висвітлена на сторінках тогочасної преси, зокрема, газет «Warszawski Dziennik Шгогїотс'у», «Діло» тощо. У науковій історичній літературі проблематика частково розглянута у працях українських істориків Ю. Крамара, О. Никончука [1], В. Комара [2], М. Ку- черепи [3], а також польської дослідниці М. Папє- жинської-Турек [5]. Оперуючи всією різноманітністю документів, фактів, у дослідженні поставлено мету показати роль КОП в акції примусового окатоличення православного населення на Волині у другій половині 1930-х рр. у контексті специфічної суспільно-політичної і національної політики Другої Речі Посполитої.

Корпус охорони прикордоння протягом усього періоду діяльності брав активну участь у проведенні польської національної політики на Волині, яка у національній політиці Другої Речі Посполитої посідала особливе місце. Протягом 1928-1937 рр., під керівництвом воєводи Г. Юзевського на цій території здійснювався політичний експеримент, який був санкціонований главою держави Ю. Пілсудським. Теоретичною базою для нього стали концепції прометеїзму та ідеї польсько-українського порозуміння, які пов’язувалися із традиціями Варшавського договору 1920 р. Методи реалізації національної політики щодо українців у цьому воєводстві були викладені у «волинській програмі», виголошеній Г. Юзевським 2 грудня 1929 р. в Луцьку на нараді керівників східних воєводств [1, 95].

Відкидаючи ендецькі теорії національної асиміляції, Г. Юзевський намагався виховати в українців почуття лояльності до Польської держави. Завданням політичної діяльності воєводи була державна асиміляція українців. На Волині, згідно програми, вона мала здійснюватися одночасно у всіх галузях політичного, громадського, національного, релігійного, освітнього, самоврядного й економічного життя. Г. Юзевський був переконаний, що виконання цієї мети може бути досягнуто на основі так званої «польсько-української співпраці». Слід зазначити, що 1935 р. став періодом найбільших досягнень у діяльності воєводи й водночас початком його поразки [2, 57]. Саме на другу половину 1930-х рр. припало загострення дискримінаційної політики польської влади відносно до українців. Після смерті Ю. Пілсудського 1935 р., свої позиції у Польщі посилили військові, які підтримували більш радикальні концепції реалізації національного курсу держави. Це пояснювалося спробами нейтралізації проблем внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Особливо це стосувалося вирішення українського питання, що мало відбуватися шляхом зміцнення польської присутності у всіх сферах суспільно-політичного, економічного, культурного та релігійного життя українців.

Найбільш негативну позицію щодо останніх займав Корпус охорони прикордоння [3, 89], який і став основним виконавцем радикальної політики польської влади на Волині у другій половині 1930-х рр., насамперед одіозної акції примусового окатоличення українського населення. На думку командувача бригади КОП «Волинь» полковника Красіцького, питання православної церкви на Волині було вагомою частиною політики щодо «національних меншин». Вирішення одного безпосередньо вимагало вирішення іншого: знищення православної церкви ставало безпосереднім наслідком повної полонізації українців [4, 8].

У польських джерелах примусове окатоличення українського населення має назву «акція ревіндикація» [5, 261] і поділяється на три фази – 1919-1939 рр., 1929-1934 рр., 1937-1938 рр. [6, 22]. Вона вписувалася у загальну політику Другої Речі Посполитої щодо православної церкви, метою якої було обмеження її політичного, суспільного впливу та розірвання зв’язків із «національними меншинами» – білорусами, росіянами й українцями. Хоча останні, за даними загальнонаціональних переписів населення у Польщі (1921 р., 1932 р.), на території східних воєводств держави, насправді, становили більшість [7, 181; 8, 78]. Важливим мотивом вважалося вороже ставлення до православ’я, яке пов’язувалося й асоціювалося із царською Росією та її конфесійною політикою щодо поляків