Участь сторони захисту у формуванні речових доказів

 

 

Стаття присвячена дослідженню теоретико-правових і практичних основ участі сторони захисту у формуванні речових доказів. Із урахуванням теоретичних положень і судової практики визначається дієвість нормативно закріплених способів участі підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника й законного представника у формуванні речових доказів.

Ключові слова: речі, докази, речові докази, формування речових доказів, сторона захисту.

 

 

Закріплюючи змагальність сторін і свободу в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості як загальну засаду кримінального провадження (п. 15 ст. 7 і ст. 22 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України)), законодавець надає стороні захисту право збирати докази (ч. 1 ст. 93 КПК України) і конкретизує його стосовно учасників кримінального провадження на стороні захисту в нормах кримінального процесуального закону, що визначають зміст окремих засад кримінального провадження (ч. 1 ст. 20 КПК України) та окреслюють процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, його захисника й законного представника (п. 8 ч. 3 ст. 42, п. 2 ч. 4 ст. 42, ч. 3 ст. 43,

ч. 5 ст. 44, ч. 4 ст. 46 КПК України). При цьому ч. 2 ст. 22 КПК України, визначаючи процесуальну рівноправність сторін кримінального провадження як одного з елементів змісту засади змагальності, надає їм рівні права на збирання речей, документів та інших доказів. Водночас нормами ч. ч. 2 і 3 ст. 93 КПК України способи збирання доказів диференціюються для кожної зі сторін кримінального провадження, що свідчить про декларативний характер процесуальної рівноправності сторін у частині збирання ними доказів. Більше того, нормами кримінального процесуального закону сторона захисту не наділена повноваженнями щодо проведення слідчих (роз- шукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, у зв’язку з чим більш коректно вести мову не про збирання підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим, його захисником і законним представником доказів, у тому числі й речових, а про участь сторони захисту в їх формуванні.

Дослідженню процесуальних основ участі сторони захисту у формуванні доказів присвячена значна увага науковців. Зокрема, повноваження сторони захисту щодо участі у кримінально-процесуальному доказуванні аналізують у своїх працях О. А. Білічак, В. К. Волошина, В. А. Люліч, М. А. Маркуш, Н. М. Обрізан, М. А. Погорецький, В. О. Попелюшко, О. Г. Яновська й інші вітчизняні та зарубіжні вчені. Водночас самостійні дослідження закріплених нормами кримінального процесуального закону повноважень сторони захисту щодо участі у формуванні речових доказів з урахуванням новел нового КПК України і сформованої на його основі судової практики не проводилися.

Постановка завдання. Метою статті є дослідження теоретико-правових і практичних основ участі сторони захисту у формуванні речових доказів.

Результати дослідження. У загальному вигляді способи участі сторони захисту у формуванні доказів визначені ч. 3 ст. 93 КПК України, аналіз якої дає змогу стверджувати, що підозрюваний, обвинувачений, його захисник і законний представник можуть брати участь у формуванні речових доказів шляхом:

Витребування й отримання речей від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб. Закріплюючи цей спосіб участі сторони захисту у формуванні речових доказів, законодавець передбачає можливість отримання нею від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб будь-яких речей, які мають значення для кримінального провадження, за винятком речей, вилучених законом із обігу.

Водночас у практичній діяльності витребування як спосіб формування доказів стороною захисту має декларативний характер, на що обґрунтовано звертається увага в юридичній літературі. Так, М. А. Погорецький відзначає, що «хоча ч. 2 ст. 93 КПК України й надає право стороні захисту на витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій, документів, відомостей, проте на практиці реалізувати це право є проблематичним, оскільки в багатьох випадках керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, інші службові, а також фізичні особи залишають запити захисників щодо витребування відповідних речей, копій документів та відомостей без задоволення, а інколи й взагалі не реагують на такі запити. При цьому належних гарантій реалізації зазначеного права захисника чинне законодавство України не передбачає» [1, с. 480-481]. Відсутність нормативно закріпленого механізму реалізації права сторони захисту на витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб речей, документів і відомостей і встановленої нормами закону відповідальності за порушення цього права призводить до його недостатньої дієвості як способу участі сторони захисту у формуванні доказів.

Як свідчать результати дослідження судової практики, у разі виникнення необхідності в отриманні речей і документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб під час судового провадження сторона захисту звертається з клопотанням про їх витребування до суду. Водночас судами такі клопотання розглядаються та вирішуються за правилами, передбаченими нормами кримінального процесуального закону для розгляду й вирішення клопотань про тимчасовий доступ до речей і документів, що додатково підтверджує декларативний характер витребування як