Удосконалення управління обсягом виробництва та реалізації продукції підприємства (на прикладі ФОП "Попович І.В.")

Фінансовий облік та звітність у частині виручки від реалізації продукції та витрати, які з нею пов'язані, будуються за методом нарахування. У фінансовому плануванні (при плануванні грошових потоків, оперативному плануванні надходжень коштів та платежів) важливий облік виручки та витрат за «методом оплати» [24, с.6]. Під час планування роботи підприємства агропромислового комплексу основним відправним документом є кошторис витрат на виробництво. Оскільки при плануванні фінансових результатів враховують не обсяг випуску товарної продукції, а виручку від продажу, реалізації, то, відповідно, витрати на товарний випуск мають бути скориговані на зміну витрат у залишках нереалізованої продукції. 

Сучасний рівень результатів, досягнутих у цьому напрямі, базується на дослідженнях, виконаних у працях вітчизняних та зарубіжних учених. Так, Є.В. Бикова, І.А. Бланк, Є. Брігхем, В.В. Ковальов, Г.В. Савицька, Є.С. Стоянова, М.Г. Чумаченко, А.Д. Шеремет, С.І. Шкарабан, О.В. Калініченко, Л.М. Березіна, Г.Є. Гронтковська, А.Ф. Косік, А.О. Задоя, В.Д. Базилевич досліджують різні сторони економічних відносин у структурі методів та моделей економічного управління підприємством, що відображають економічний механізм діяльності підприємства. Проте, незважаючи на здобутки, невирішеними залишаються питання визначення беззбиткового обсягу виробництва з врахуванням приросту (зменшення) залишків готової продукції та товарів відвантажених, але неоплачених. Таким чином, подальшого дослідження потребують питання удосконалення методичного підходу до визначення беззбиткового обсягу виробництва, що є дуже актуальним для підприємств при управлінні обсягами виробництва. 

 

 

Легка промисловість належить до галузей національної економіки, завданням яких є безпосереднє задоволення потреб населення. Багатогалузевий комплекс легкої промисловості України в 90 р. ХХ ст. забезпечував близько 10% обсягів промислового виробництва та майже 20-25% бюджетних надходжень. На жаль, протягом періоду незалежності України обсяг виробництва та інвестицій у галузь скоротилися в десятки разів. Частка легкої промисловості в загальному обсязі промислового виробництва знизилася до 1,6%, а частка бюджетних надходжень – до 0,86% [36, с.45].

Шляхи розвитку легкої промисловості розглядалися в наукових працях А. П. Гре-чан, І. В. Колос, І. М. Кулініч, О. А. Луговського, Л. А. Ляхович, Ю. В. Махнорилова, Г. Г. Савінової, В. Ф. Столярова, Ю. В. Чорної, Ю. Ю. Ямко та ін. У роботах указаних авторів міститься глибокий аналіз стану легкої промисловості й окремі рекомендації щодо його покращення. Але катастрофічний стан галузі потребує системи пов’язаних між собою заходів, які були б елементом впровадження в економіку країни інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Доцільно розглянути державні антикризові заходи зарубіжних країн із метою віднаходження дієвих варіантів проведення державної політики в цій сфері для вітчизняного виробництва. Для тих країн, що мають суттєву питому вагу бюджетних надходжень від експортної діяльності підприємств легкої промисловості та економічний розвиток яких взагалі визначається активністю діяльності цієї галузі, антикризові заходи набувають значення захисту національної безпеки. Так, звернімося до досвіду провідного світового виробника продукції швейного виробництва – Китаю. Із загостренням світової економічної ситуації в країні розроблені плани регулювання реструктуризації й підйому текстильної промисловості, а також виробництва обладнання.

План розвитку швейної промисловості включає короткочасне втручання та довгострокову підтримку швейних підприємств. Політика короткочасного втручання націлена на надання «екстреної допомоги» в разі можливого банкрутства всередині галузі, зокрема вживання заходів щодо скорочення навантаження й поліпшення кредитування підприємств.

Ключові моменти плану розвитку швейної промисловості Китаю є такими:

1. Оптимізація внутрішнього й зовнішнього ринків у єдиному плані.

2. Посилення технічної реконструкції та створення власних брендів.

3. Прискорення відсіювання відсталих виробництв, надання пільг і підтримки сильним підприємствам у разі поглинання підприємств, що перебувають у скрутному становищі.

4. Оптимізація регіонального розміщення.

5. Посилення податкової та фінансової підтримки.

В Індонезії реалізується програма модернізації швейного сектору. Запроваджено державне кредитування підприємств швейної промисловості для модернізації виробничих потужностей. Така політика спрямована на прискорення структурних змін промисловості та підвищення їх конкурентоспроможності. Державне фінансування має цільове призначення – закупівлю нових машин та обладнання (при чому 10% від загальної суми відводиться на закупівлю імпортного обладнання, 15% – вітчизняного) [49]. Крім того, державні банки мають надавати кредити під низькі відсотки. Хоча слід відзначити недостатню дієвість запроваджених заходів, недостатню зацікавленість у залученні кредитів, що пояснюється високими відсотками (14% річних).

У В’єтнамі задля стимулювання експорту впроваджуються заходи щодо субсидування виробників одягу та зниження ввізного мита на тканини. Наприклад антикризові «вливання» в економіку в 2009 р. у вказаній країні сягнули 17,16 млрд доларів (швейна промисловість посідає друге місце за обсягами експорту й відповідно державної фінансової підтримки) [49].

Сербські виробники легкої промисловості визначили, що першочерговими загальнодержавними заходами для стабілізації їх роботи є зниження податків, відстрочка платежу ПДВ, митних зборів на матеріали виробничого призначення на 60 днів і на 6 місяців на інвестиційні товари та надання чинності угоді про свободу торгівлі з Туреччиною.

На сьогодні французька швейна промисловість є повністю реструктурованою. Загальний обсяг продажів галузі, яка нараховує 8 тис. підприємств та 144 тис.