Україна – суверенна держава: проблеми становлення

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою “Партнерство заради миру”, у тому числі й спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, у яких з липня 1992 р. було задіяно бл. 10 тис. українських військовослужбовців. Яскравим прикладом такої діяльності є участь миротворчого контингенту української армії в Іраку.

Американський напрямок

Протягом усього періоду незалежності динамічно, але водночас непросто розвивалися відносини на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики – американському. У перші роки США дотримувалися політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої держави на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. Внаслідок цього США від блокування перейшли до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. У вересні 1996 р. Конгрес і Сенат США ухвалили спеціальні резолюції щодо України на підтримку її незалежності. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Тому США неодноразово заявляли про свою підтримку процесів демократизації українського суспільства, прискорення радикальних політичних та економічних перетворень. Особливі надії висловлювалися на проведення демократичних парламентських та президентських виборів 2002 та 2004 рр.

Українсько-російські відносини. Проблема Криму, Севастополя та Чорноморського флоту

Від самого початку незалежності виникли проблеми у стосунках України з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв'язку з цим Україна не підписала ряд угод, зокрема, договорів про колективну безпеку (травень 1992 р.) та про створення Економічного Союзу (вересень 1993 р.). У 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена.

Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. Російський парламент висловив претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави.

Так, у травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації виступила проти рішень радянських органів влади від 1954 р. про передачу Кримської області Українській РСР, а згодом, незважаючи на угоду про недоторканість кордонів, висунула претензії щодо Севастополя як міста “російської слави” і “головної бази єдиного Чорноморського флоту”. Такі ухвали не мали жодної юридичної сили, що констатувала також Рада Безпеки ООН. Однак для України ситуація ускладнилася ще й активізацією діяльності проросійських сепаратистських сил на Кримському півострові.

Кримську АРСР було відновлено у складі УРСР у 1991 р. Після провалу серпневого путчу проросійські сили півострова згуртувалися в Республіканському русі Криму (згодом – Республіканської партії Криму) під керівництвом Юрія Мєшкова. У лютому 1992 р. Верховна рада Кримської АРСР встановила нову офіційну назву – Республіка Крим. 5 травня 1992 р. було проголошено її державну самостійність, 6 травня - ухвалено Конституцію, також було призначено загальнокримський референдум про незалежність. Верховна рада України ці рішення скасувала, але “війна указів” між Києвом і Сімферополем затяглася на декілька років, набравши особливої гостроти після перемоги Ю.Мєшкова на президентських виборах у Криму в січні 1994 р. 17 березня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку Крим”, скасувала кримську конституцію та окремі закони РК, зокрема про її Президента та Конституційний суд. Конституцію автономії поступово було узгоджено з українським законодавством.

Росія прагнула утвердити своє монопольне право на Чорноморський флот, заявляючи, що він “був, є і буде російським”. У 1992 р. було досягнуто угоди про те що флот має бути розділений порівну, але у вересні 1993 р. у Масандрі поблизу Ялти Л.Кравчук підписав протокол про підготовку російсько-української угоди, за якою фактично увесь Чорноморський флот разом з усією його інфраструктурою переходив до Росії за відповідну компенсацію Україні. Таке рішення викликало обурення в Україні, а Л.Кравчука демократична опозиція звинуватила у зраді національних інтересів.

У 1994 р. на українсько-російських переговорах було домовлено, що за Україною залишаються 15-20% кораблів ЧФ, а решту вона продасть Росії. Проте не вдалося домовитися про місця базування в Криму двох чорноморських флотів – російського та українського, що викликало нову хвилю протистояння.

23 жовтня 1996 р. Державна дума Росії ухвалила рішення про припинення поділу флоту і поновила територіальні претензії до України. Також Рада Федерації Росії з ініціативи мера Москви Ю.Лужкова знову повернулася до питання про статус Севастополя.

На сьогоднішній день відносини між двома сусідніми державами (“стратегічними партнерами”) закріплені у так званому “великому” Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаному президентами в Києві 31 травня1997 р. У ньому підтверджено територіальну цілісність держав та непорушність кордонів. Щодо Чорноморського флоту, то Україні залишалося 18% кораблів, а решту викуповувала Росія. Севастополь визнавався українським містом, але Росія отримала право на 20-річну оренду тут своєї військово-морської бази. Викупні платежі і вартість оренди покривалися боргом України за енергоносії.

Проте і після підписання