Україна у 1940 - 1980 рр. Крах СРСР

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 р. по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр., за офіційними даними, із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Гонінням і депортаціям піддавалися усі підозрілі для режиму люди – і ті, що у роки війни залишалися під німецькою окупацією, і ті, що повернулися з каторжних робіт, і ті, що брали участь у різних організаціях і збройних формуваннях. Найчастіше репресії стосувалися усієї родини потерпілих.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

 

 

Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської “відлиги” (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л. Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В. Молотова, Г. Маленкова, Л. Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.

В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець Олексій Кириченко (1953-1957 рр.), після нього І cекретарем був Микола Підгорний (1957-1963 рр.).

Українці почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 разів.

У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні була передана Кримська область. Одночасно у сумнозвісних “Тезах” і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.

Хрущовські економічні реформи і “надпрограми”.

В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м'яса й молока – у 2-3 рази.

Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 р. по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 р. по 1964 р. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машинно-тракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних “надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока. Ці проекти поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства, а головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.

У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські.

Програма комуністичного будівництва.

Із утвердженням соціалізму “повністю і остаточно”, Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва “світлого майбутнього” визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства.

У 1963 р. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О. Лібермана про