Україна у 1940 - 1980 рр. Крах СРСР

В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного” реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв'язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об'єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

Отже, після усунення від влади М. Хрущова, змінилися тенденції суспільного розвитку СРСР. Владні структури намагалися запровадити в практику взаємовиключні явища: посилити централізм в економіці і задіяти ринкові економічні регулятори. В результаті реформування перетворилося в розмови про реформи.

Почали проявлятися застійні і кризові явища. Про це свідчили чимало фактів:

1) однобокість, непропорційність економіки. На долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни, легкої – 3,7%, агропромислового комплексу – 6,3%;

2) закупівля зерна за кордоном щорічно на суму 40-50 млрд. крб.;

3) падіння продуктивності праці більше, ніж вдвоє;

4) загострення демографічної ситуації. Природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь;

5) несприйняття командно-адміністративною системою вимог і змін, викликаних науково-технічною революцією;

6) залишкова система фінансування освіти, медицини, культури;

7) мілітаризація економіки. На початку 90-х років країна мала більше танків, ніж в усіх країнах світу, разом взятих. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню;

8) величезні витрати коштів на підтримання закордонних прорадянських сил і т. зв. “соціалістичних революцій” (наприклад, тільки підтримка революції в Нікарагуа обходилась СРСР 3 млн. доларів щодня);

9) падіння життєвого рівня населення. Вже у 1977 р. СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77-е місце у світі, а за дитячою смертністю – 50-е. Цей перелік можна продовжувати.

 

Політична й духовна опозиція

Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І. Світличний, Микола і Богдан Горині, В. Мороз, М. Косівта ін.). Восени 1965 р. на прем'єрі знаменитого кінофільму С. Параджанова“Тіні забутих предків” із протестом виступили І. Дзюба та В Стус. Незабаром І. Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з'явилися актуальні публіцистичні дослідження В. Чорновола (“Лихо з розуму”), Є. Сверстюка (“Собор у риштованні”) та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І. Дзюба, В. Шевчук, Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Некрасов, І. Світличний, В. Стуста інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.

На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як “ідейно-шкідливий пасквільний твір”, роман О. Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув'язнення у таборах суворого режиму.

З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В. Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.

У 1970 р. трагічно загинула при нез'ясованих обставинах талановита художниця А. Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В. Стус, В. Чорновіл, І. Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л. Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972 – 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В. Стус, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, Л. Плющ, І. Дзюба, С. Параджанов, Є. Пронюк, Ю. Шухевич, С. Глузманта ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В. Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

У наукових, науково-освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А. Чеканюком; з посад були усунуті головний редактор журналу “Комуніст України” В. Терлецький, директор Інституту історії партії І. Назаренко, міністр освіти Ю. Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії.

З роботи були звільнені директор Інституту