Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини

Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70-90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки.

Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла, (1377-1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

Польська колонізація українських земель

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320-1370) підтримували три сили – магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.

Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав – останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той – формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників – старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.

Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення.

Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, приєднавши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.

Наступний король Людовік Угорський (1370-1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися «Божою милістю пан і дідич руської землі», користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120 привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих українців, решта – чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать.

Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV-XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі.

Зближення Литви і Польщі.

Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу.

Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників – Литву і Польщу – назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення.

14 серпня 1385 р. в містечку