Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини

Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочинно привласнила українські землі – Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували поза державними межами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита – польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі – Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель – Берестейська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а від* так – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. Наприклад, на Волині землі було прирівняно в правах до коронних. Було зроблено редакцію останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час було переведено на місцеву мову. Права православної шляхти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверхності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.

Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що тогочасна Польща була країною з передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.

З проникненням нового польського режиму вглиб української території зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші українські роди – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських – зрікалися рідної мови, традицій, православ'я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалася низами – міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об'єднання двох церков – католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов'янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596 р.). За його рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право обіймати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків.

Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об'єднання церков