Велика Британія та проблеми перебудови Близького Сходу в контексті «Східного питання» (20-ті рр. XX ст.)

 

 

Стаття присвячена близькосхідній політиці провідних світових держав у 20-ті рр. XX ст. Перша світова війна загострила проблему геополітичного статусу близькосхідних територій. Розбудова нових шляхів сполучення та інтереси нафтових трестів головним чином формували зовнішню політику республіканської Туреччини. Автор статті проаналізував зовнішньополітичну концепцію Кемаля Ататюрка крізь призму дипломатичних відносин, систематизував дипломатичну практику Великої Британії і визначив статус Турецької республіки як результат цих зовнішніх відносин.

Ключові слова: міжнародні відносини, Близький Схід, «східне питання», Лозаннська конференція, «лозаннський економічний спадок».

Проблема «східного питання» займає центральне місце в системі міжнародних відносин в Європі впродовж двох століть. Метою даної статті є спроба показати, що «східне питання» мало інше політичне наповнення, і його не можна обмежувати проблемами Чорноморських Проток, «лозаннського економічного спадку». На наш погляд, «східне питання» – дуже важлива і складна міжнародна проблема, яка містить ряд «підпитань» автономного, а іноді і самостійного значення і знаходиться в тісному взаємозв’язку з іншими відносно незалежними питаннями міжнародних відносин в Європі і Близькому Сході. У цілому, бачення географії «східного питання» обумовлено, насамперед, його європейською спрямованістю і концентрується навколо проблем розділу «спадщини» Османської імперії (в кордонах 1914 року) – як власне турецьких, так і арабських (з арабських земель увагу приділено Іраку в його сучасних межах, оскільки саме він був головним предметом політичних і економічних інтересів Великобританії і США у вирішенні так званого «мосульського питання», пов’язаного з месопотамської нафтою).

У подіях 1923-1929 рр. на Близькому Сході велике значення мала участь «третіх сил». Йдеться про кемалістську Туреччину як регіональну державу середньої ланки. Розглядаючи взаємозв’язок політики Великобританії з долею кемалістської Туреччини, потрібно з’ ясувати, яким чином політика великих держав на Близькому Сході і врегулювання їх відносин з Туреччиною вплинули на політичне наповнення «східного 134

питання». Наукова актуальність досліджуваної проблеми зумовлена недостатньою вивченістю зовнішньої політики Великої Британії на Близькому Сході після Лозаннської конференції, у роки становлення Туреччини як самостійного суб’єкта міжнародних відносин на Близькому Сході.

На початку XX століття Близький Схід являв собою приклад боротьби великих держав за сфери впливу в регіоні. У результаті перемоги в Першій світовій війні і виключно успішних дій англійської дипломатії, як під час бойових дій, так і в роки формування нової системи міжнародних відносин на Близькому Сході, саме Британії вдалося вийти переможцем з цієї боротьби. Інтереси останньої наштовхувалися на протидію з боку США, Франції, Німеччини. Бажання встановлення контролю над еконо- міко-політичним життям Туреччини, Іраку в першу чергу продиктоване прагненням здобути найбагатші енергетичні запаси і торговельні шляхи. На Лозаннській конференції британська делегація справила вирішальний вплив на формування нових аспектів «східного питання». З огляду на скрутне економічне становище Туреччини Велика Британія і США домагалися її фінансової залежності для швидкого і безболісного отримання концесій. Ці проблеми разом із створенням нової системи міжнародних відносин на Близькому Сході привели уряд Великої Британії до пошуку нових форм і методів реалізації власних інтересів у близькосхідному регіоні. Британська політична еліта змушена була відійти від традиційної практики перетворення окупованих територій на британські колонії. В умовах нових реалій міжнародних відносин англійський уряд визнав найбільш зручним намагатися маскувати свої інтереси за фасадом мандатної системи «національних урядів» і постати в очах світового співтовариства і підопічних народів як носій винятково гуманітарної місії з розвитку «загрузлих у варварстві народів» Сходу.

Проте, у вітчизняній науці до цього часу не зроблено спроби зваженого і всебічного аналізу політики Великобританії щодо близькосхідних підмандатних володінь, Турецької Республіки. Це пояснюється, з одного боку, специфікою розвитку історичної науки в радянський час у цілому, а з іншого – особливим ставленням до предмету досліджень радянських істориків, які зосереджували основну увагу на національно-визвольній боротьбі трудящих народів Сходу проти світового імперіалізму і сіонізму. У зв’язку з цим доцільно звернутися до політики Великої Британії щодо Туреччини в роки створення нової лозаннській системи міжнародних відносин.

Центральним завданням турецької зовнішньої політики після Лозаннської конференції стала боротьба за міжнародне визнання Турецької Республіки і її суверенітету на умовах, які не залишали б місця дляспоминів про режим капітуляції і нерівноправні договори колишньої Османської імперії. У турецькій історіографії відзначається, що «після Лозанни для Туреччини не легкою справою було встановити відносини із західними державами на принципах рівності... «1. Велика Британія, Франція, США, які звикли до періоду капітуляції, не прагнули остаточного врегулювання відносин з республіканською Туреччиною. Ліквідація «мо- сульського» конфлікту (1923-1926 рр.) відкрила новий етап у розвитку взаємовідносин між Туреччиною та іншими країнами. Унаслідок врегулювання «нафтового питання», англо-французького зближення і зміни ситуації на Близькому Сході до Великобританії, США і інших країн висувалися вимоги щодо перегляду своєї політики щодо Туреччини.

Головні завдання зовнішньополітичного курсу турецького керівництва були: по-перше – захист національного суверенітету; по-друге – встановлення дипломатичних відносин із західними країнами; по-третє – поліпшення взаємозв’язків зі східними сусідами – Іраном і Афганістаном. Турецьке керівництво в 1926-1929 рр. прагнуло здійснювати зовнішню політику, спрямовану на нормалізацію відносин із західними державами і США.

Англійська історіографія висвітлює «східне питання», розглядаючи історію зовнішньої політики республіканської Туреччини, в тому числі