Велика Британія та проблеми перебудови Близького Сходу в контексті «Східного питання» (20-ті рр. XX ст.)

засіданні підготовчої комісії 19 березня 1928 року Тевфик Рушди-бей заявив, що «радянська делегація, зробивши свою пропозицію з питання про всезагальне роззброєння, довела свою вірність ідеалу миру», але він цей проект назвав «дуже радикальним»26. Турецький міністр наголосив на «самостійності» зовнішньої політики Туреччини, що викликало схвалення в Форін Офіс, тому що європейський і американський характер проекту Рушди-бея про «рівність озброєння» чітко впадав у очі. В донесенні О. Чемберлена Дж. Клерку зазначалося, що «турки з питання про роззброєння схильні розділити точку зору західних держав і США»27. У дійсності, «турецька делегація, так як і представники великих держав, показали, що вони взагалі не зацікавлені ні в роззброєнні, ні в обмеженні озброєння». У бесіді з радянськими представниками міністр закордонних справ Туреччини заявив з цього питання: «Власною програмою турецького керівництва ніколи не було повне роззброєння, а тільки розумне скорочення озброєння»28. «Зі свого боку, – як відзначив Тевфик Рушди- бей, -Туреччина жалкує, що вона не домовилася ні про що з СРСР напередодні конференції»29. Подібні пояснення зайвий раз розкривають непослідовність і протиріччя зовнішньої політики керівництва Туреччини. Така політика турецького керівництва привела Туреччину до переорієнтації її зовнішньої політики на західні держави, на Велику Британію. З осені 1928 р. з боку Туреччини почали спостерігатися певні прагнення до встановлення дипломатичних відносин з Британією. Зовнішнім проявом готовності Великої Британії до цього було прибуття 12 жовтня 1929 року до Стамбула середземноморської ескадри англійського флоту. Турецька газета «Міллієт» писала з цього приводу: «Цей візит відкрито вважається прелюдією англійсько-турецького зближення»30. Британська преса наголошувала, що «відвідування Константинополя декількома суднами британського флоту – безсумнівно ознака росту сердечності від- носин»31. У своїй депеші англійський посол у Туреччині також зазначав, що після візиту місії Фредеріка Філда «Газі в короткій бесіді висловив задоволення щодо цього візиту... «. При цьому Дж. Клерк не міг не зазначити наступне: «Наша бесіда з Газі була присвячена питанням економічного розвитку Туреччини». «Я, – каже посол, – ніколи не бачив Мустафу Кемаля таким спокійним і дружелюбним, як і інших турецьких керівників. «.

16 жовтня 1929 року під час зустрічі між адміралом Фредериком Філдом, Мустафою Кемалем Ататюрком і міністром оборони Туреччини Мустафою Абдул Халік-беєм були обговоренні загальні питання розвитку республіканської Туреччини. Мустафа Кемаль наголосив на тих складностях, з якими стикалася країна на шляху «європеїзації»34. Англійські газети зазначали, що «в результаті візит англійської ескадри до Туреч-чини був приємним і успішним». Друкований орган прихильників близькосхідної політики британського уряду «Таймс» зазначав: «Військовий контроль є найкращим послом». На сторінках газети визнавалося: «На щастя немає великих спірних питань для обговорення. До того ж англійські радники здійснювали упродовж тривалого часу послуги флоту Туреччини, являючись спеціальними оборонцями демілітаризованої зони Дарданелл, Босфору і Мармурового моря»35.

Англійські історики відзначають важливість візиту англійської місії для розвитку англо-турецьких відносин, при цьому приховуючи справжні його причини і цілі британського керівництва. Тоді як факт демонстрації «сердечних» відносин з Турецькою республікою з боку Англії, розкритий самою ж англійською пресою, демонструє, перш за все, нову економічну політику Великої Британії на Близькому Сході, а саме в Туреччині, яка продовжувала розглядатися англійськими правлячими колами як вигідний зовнішньоторговельний канал і плацдарм проти проникнення СРСР на Близький Схід. Так, англійська преса висловлювала і таку точку зору щодо візиту місії Філда до Туреччини: «Цією акцією Велика Британія продемонструвала свою міць як морська держава, закріплюючи таким чином за собою традиційні функції захисниці інтересів народів Близького Сходу – малих країн, перед обличчям великих морських держав, які мають і не мають морські кордони з Туреччиною»36.

Британські торі намагалися по-іншому представити політику СРСР щодо Туреччини, а саме як агресивну. Вони були змушенні зважати на неможливість використання попередніх, грубих колоніальних методів, хотіли продемонструвати, що візитом англійського військового керівництва Велика Британія започатковує «новий курс» в англійсько-турецьких відносинах – курс, спрямований на захист Туреччини від «комуністичної загрози».

Водночас СРСР активно реалізував зовнішньоторговельну політику на Близькому Сході і був зацікавлений у тому, щоб Туреччина не перетворювалась на плацдарм і зброю для антирадянських провокацій. У 1926-1929 роках керівні діячі Туреччини розуміли, що підтримання нормальних і добросусідських відносин з СРСР є для країни необхідністю, яка випливає з її національних інтересів. 17 грудня 1929 року в Анкарі відбулося підписання протоколу про продовження і розширення радянсько-турецького договору про нейтралітет і ненапад. Згідно зі статтею другою кожна зі сторін зобов’язувалась «не починати без інформування іншої сторони переговорів, що мають на меті укладення політичних домовленостей з державами, які безпосередньо перетинаються кордонами на суходолі чи на морі, з іншого боку, не укладати таких домовленостей без згоди цієї сторони»37. Значення цього взаємного142 зобов’язання набувало особливої важливості тому, що в тій же статті Анкарського протоколу сторони заявили, що між ними й іншими державами, «безпосередньо які перетинаються на суші чи на морі з іншого боку, не існує ніяких домовленостей, крім актів опублікованих»38.

Як і слід було очікувати, продовження радянсько-турецького договору 1925 року з додаванням до нього дуже важливої статті стало