Вільний час як умова розвитку особистості

 

Будь-яка культурна діяльність пов'язана з вільним часом. Вивчення вільного часу є однією з тих дослідницьких проблем, підходи до якої, на перший погляд, навряд чи можуть мати потребу в принциповому перегляді. Крім того, численні емпіричні дослідження нагромадили в останні десятиліття такий великий обсяг інформації про її фактичний стан, що виникає враження вичерпаності теми (роботи В. А. Артемова, С. Н Іконникової, Г. П. Орлова, В. Д Патрушева, Б. А. Трегубова, В. П. Маруні, Т. І. Човганського). Але у ході поглиблення соціальної поляризації, подолання тотальної соціалізованости людей, наростання різноманіття індивідуальних моделей життєнастрою саме поняття “вільний час” утрачає своє колишнє монолітне значення. Актуальність дослідження визначається необхідністю сучасного аналізу, адекватного розуміння й осмислення вільного часу як категорії соціології культури. Для цього необхідно вирішити деякі конкретні завдання:

виявити методологічні принципи аналізу вільного часу;

проаналізувати структурувільного часу;

охарактеризувати типи особистостей у залежності від відношення людини довільного часу;

розглянути поняття культури вільногочасу; -виявити загальні тенденції у сфері вільного час у молоді;

показати можливі шляхи регулювання вільного часу.

Дослідження соціального часуз 20-х років мали переважно економічний характер, а вільний час вивчався як найважливіший аспект виробничого розвитку. Вітчизняна соціологія вільного часу найбільш інтенсивно почала розвиватися з 60-70-х років XX століття. У 60-і роки визначений імпульс одержали соціологічні методи, які повинні були перебороти обмеженість колишнього підходу. Задача вивчення впливу вільного часу на всебічне удосконалювання особистості висунулася у число злободенних. Цей підхід у виді вихідної посилки плекав ідею про те, що вільний час людини має розумну підставу настільки, наскільки особисті інтереси збігаютьсяз інтересами суспільства.

 

 

У середині 80-х спроби розглянути місце і роль вільного часу в сформованому способі життя в рамках системного аналізу звелися до констатації того, що вільний час може гармоніювати з трудовою діяльністю, доповнювати її або протистояти їй, виконуючи компенсаторні функції.

У теорії вільний час продовжував розглядатися як категорія макрорівня, порівнянна за своїй абстрактністю з поняттями “суспільство”, “виробництво”, “населення”. Визнавалося, що як складова частина життя реального індивіда він вміщає в себе весь спектр життєвих проявів (у тому числі асоціальні і відверто антигромадські випадки поведінки), але як наукова категорія повинен охоплювати тільки ті сторони явища, які відповідають суспільним ідеалам.

Прихильники іншої методологічної позиції прагнули розкрити саму соціальну сутність вільного часу. Намір обґрунтувати його як простір “самоцінної” діяльності, діяльності “за власним розсудом” був спрямований на те, щоб підкреслити волерозуміння людської поведінки як відмітну ознаку. Співвіднесення з вільним часом того чи іншого заняття безпосередньо зв'язувалося з особистісними установками й орієнтаціями, з нормами і цінностями соціального оточення (за словами Г. П. Орлова, це “час, призначений для розвитку розумових і фізичних здібностей людини і для задоволення соціальних потреб»).

У вивченні проблематики відкривалася можливість збагнення суб'єктивних, соціально-психологічних мотивів. Вільний час ніби “індивідуалізувався”, перетворюючись в категорію, яка відбиває життя суспільства через характеристику відносин людини до дійсності, до соціального середовища.

Однобічність дослідницьких установок виразно виявляється при зіставленні розповсюджених підходів до визначення вільного часу як сукупності конкретних видів діяльності, спрямованих на відновлення фізичних сил і розвиток здібностей індивіда, і визначенню його як вільної, самоцільної діяльності. Обидва визначення не тільки проведені за різними підставами та рівнями, але відбивають різні сторони явища, хоча і зв'язані між собою.

Вільний час має багаторівневу детермінованість конкретним суспільним і культурним середовищем. У його функціональному визначенні фіксується прояв соціальної знаковості, семантичного змісту, які виступають у виді норм і установок, що регламентують вільний час, ідеальної (нормативної) ієрархії діяльнісних видів, властивих даній спільності. У цій ситуації варто порушити питання про суперечливість самої природи вільного часу, амбівалентність якого обумовлена тим, що він, з одного боку, виступає як явище, детерміноване суспільством, яке має відому нормативність, але, з іншого, – залишає індивіду можливість вибору.

Теорія наполягала на використанні вільного часу з метою гармонічного розвитку людини і не хотіла зауважувати масштабів, які прийняли асоціальні форми його освоєння. Головна увага акцентувалася на заохоченні активнихвидів відпочинку, тоді як “байдикування” все більше перетворювалося в атрибут індивідуальної волі в противагу невільній праці й іншим проявам суспільної активності.

Весь вільний час було прийнято поділяти на дві частини: час дозвілля і час більш піднесеної діяльності. Дозвілля розглядалося як сукупність занять, які виконують функцію відновлення фізичних і психічних сил людини. Воно містило у собі заняття, зв'язані зі споживанням культурних цінностей індивідуального, колективно-видовищного чи публічно-видовищного характеру, а також заняття, зв'язані з відпочинком і розвагою, у тому числі -фізично активний і пасивний відпочинок, спілкування, розвагу в компанії, порожнє часопроводження, прогулянки, заняття антикультурного характеру (пияцтво, азартні ігри), випадкові заняття без цілей, бажань і потреб.

Час більш піднесеної діяльності – це сукупність занять, у процесі яких відбувається удосконалювання і розвиток особистості (соціальнокультурна і науково-технічна творчість, суспільнополітична діяльність, навчання і самоосвіта, не зв'язані з професією; заняття фізкультурою і спортом у секціях, туризм, аматорська праця, а також виховання дітей, яке виходить за рамки обов'язкового догляду).

Теорія відшліфовувала класифікацію форм дозвілля і “піднесеної діяльності”, а результати емпіричних досліджень змушували говорити про те, що по суті