Виклики українській ідентичності в умовах зовнішньої агресії

 

Степико М. Т.

 

Метою статті є аналіз проблем, стану та тенденцій становлення загальноукраїнської національної ідентичності в умовах експансії на терени України ідеології та практик “русского мира”. Окреслються шляхи, чинники та механізми подолання кризи української ідентичності в окремих регіонах країни, визначаються напрямки консолідації суспільства на засадах українських цінностей. При написанні статті використовувався метод сходження від абстрактного до конкретного, компаративістика, системний аналіз, герменевтика тощо.

Ключові слова: політична нація, ідентичність, криза ідентичності, державна ідеологія, федералізм, політика ідентичності.

Ідентичність нації є її цивілізаційним брендом, соціокультурною нішею країни та визначальною засадою зовнішньої та внутрішньої політики держави. Кожна нація – держава реалізує домінуючу ідентичність, яка уособлює і презентує її історичну та соціокультурну окремішність як в очах своїх громадян, так і на міжнародній арені. Слабкість національної ідентичності призводить до зростання привабливості для представників етнічних груп, що компактно проживають у прикордонних регіонах України, ідентифікувати себе з народами сусідніх держав, а для багатьох суміжних держав – до спокуси розробки сценаріїв “захисту” “свої співвітчизників” на її території..

“Холодна” війна проросійської та українскої ідентичностей часів незалежності, стимульована безвідповідальними, а то і злочинними заявами та діями багатьох політиків про несумісність ціннісних орієнтацій мешканців Сходу та Заходу України переросла в 2014 році у неприкриту агресію “русского мира” проти українського народу. Таким чином, сьогоднішня військова експансія Росії на терени України своєю засадничою передумовою має несумісність та конфлікт двох протилежних ідентичностей: “совкової” азіатсько-проросійської та проєвропейської української.

Наші політологи пишалися тим, що у 1992 році 12, 7% опитаних вважали себе громадянами колишнього Радянського Союзу, у 2014 році – лише біля 7% (дані щорічного моніторингу Інституту соціології НАНУ), що начеб то свідчило, що хай і повільно, але поступово зростає громадянська ідентичність українців, більшість яких починає ототожнювати себе, перш за все, з власною країною. Проте останні події показали ідеологічність жителів Сходу України, багато яких вважають Україну тимчасовим непорозумінням з часів розпаду СРСР та вимагають федералізації країни з метою консервації своєї “совковості” та перспективи приєднання до ”стабільного” та “заможного“ “русского мира“. Навіть серед молоді, як показують соціологічні дослідження, проведені ще до подій на Майдані у 2013 році, 20% тих, хто хотів би відновити “радянську планову систему”. В цілому пишалися громадянством України лише 48% респондентів, що на 6% було менше, ніж у 2005-му. Серед 18 -24-річних пишалися країною 54% опитаних, а серед 25-34-річних – 51%. Одна половина молоді була націлена на азійську неоімперію, а друга – на цивілізовану демократичну Європу [1].

Очевидно, що Україна зараз переживає глибоку кризу національної ідентичності в окремих її регіонах. Її проявами є, зокрема, заперечення на окупованих територіях символів української нації, недовіра до оганів влади та державних інститутів, проросійськість геополітичних орієнтацій та суспільних цінностей, “совковість” колективної пам’яті, втрата віри в загальне майбутнє, наростання міграційних настроїв тощо. Тут криза національної ідентичності проявляється також і у плеканні “своїх” політиків, громадських діячів, героїв та ін. Криза національної ідентифікації дуже характерна для багатьох представників національної, а особливо політичної еліти, які державотворчий потенціал країни та власний добробут шукають часто за її межами, що уже стало майже історичною традицією.

В Донецькому регіоні та Криму внаслідок відсутності за часи незалежності цілеспрямованої державної політики формування української нації, зусиль адептів “русского мира” сформувався міф про спільну з Росію ідентичніть несумісну з українськими цінностями, що й стало ідеологічною основою поширення тут проросійських настроїв та утворення квазіреспублік. Ця територіальна ідентичність є реліктом індустріального суспільства, яка тут була “прив’ язана” до гірничо-добувної та металургійної промисловості в той час як всі цивілізовані нації реалізують екстериторіальну ідентичність засновану на культурологічних цінностях. Як вважає відомий український історик Я. Грицак, якби американський соціолог С. Хантінгтон дожив до нашого часу і готував нове видання “Зіткнення цивілізацій”, йому довелося б переробити свою знамениту мапу України. Тепер головна лінія цивілізаційного розколу проходить не між україномовною Західною Україною і російськомовною Східною Україною, а між двома російськомовними областями – Дніпропетровською і Донецькою [2].

Донецьку ідентичність сформувало також мускулінне образотворче мистецтво, герої якого – шахтарі, металурги, хіміки – люди, які “кують” економічну могутність держави і не “женуть порожняк”. Достатньо поглянути на картини, наприклад, Г. Отченашка (“Після плавки”), Г. Тишкевича (“Молодіжна будова”), М. Попова (“Старий доменщик”), О. Лимарьова (“Оператори блюмінга”) та інших, щоб проникнутися гордістю за робітничий клас Донбасу, який був “становим хребтом” економіки України.

Сучасні ж “дослідники” наводять і зовсім анекдотичні аргументи несумісності “донецьких” та “луганских” та інших мешканців України. У “повсталому проти київсько-фашистської хунти”

Луганську прийшли до висновку, що місцеві жителі є представниками особливої раси. До такого наукового “прориву” дійшов доцент Луганського національного університету К. Красильников. На ідею про “самобутню луганську расу” його наштовхнуло дослідження черепів. Нібито в місцевих похованнях вони не такі, як в трипільських. Ще один важливий фактор, на думку Красильникова, – їжа. Трипільці харчувалися ніжною молочною їжею, а “луганці” – грубої їжею. Харчові звички сприяли формуванню жорсткого і цілеспрямованого характеру представників цього регіону.

Проблема с адекватностью світосприйняття мешканцями цього регіону з'явилася не в нинішньому році і не торік. Вона свідомо